Вже на наступний день після прощання з батьком, Павло з Володимиром сиділи на порозі будинку, в якому пройшло їх дитинство, і пили чай з улюбленого сервізу матері – Любі мої, прошу вас, не продавайте після мого відходу цю будівлю, – все дзвеніли в голові Павла слова батька. – Ну що? Коли ми вступаємо у спадок, – єхидно запитав Володя. – Як його будемо ділити?
Ніколи в житті нічим не хворів, ні на що не скаржився, у лікаря бував раз в десять років. А тут, після відходу матері, здався.
Вони любили один одного так, як тільки в книжках пишуть. Сорок років прожили разом, і діти не могли пригадати, щоб хто-небудь з них підвищив голос. Все у них було з посмішкою, з любов’ю, цілувалися по кутах, як підлітки.
Три роки тому пішла з життя мама. Пішла раптово і тихо – серце. Батько тоді звинувачував себе, не треба йому було їхати на цю нічну риболовлю. Будь він дома, вона могла б ще жити.
Він втратив інтерес до життя. Несподівано він також захворів…
Сини вмовляли переїхати в місто, але він навідріз відмовлявся. Говорив, що буде до кінця в будинку, де все нагадує про минуле щастя.
– Діти, прошу вас, не продавайте будинок після мого відходу. Це ваше рідне гніздо. Це будинок вашої матері, в який вона вклала всю свою душу, – говорив він своїм синам, перемагаючи ком в горлі.
Батько відійшов у вічність на світанку.
Після поминок Петро і Володя сиділи у дворі.
– У спадок вступаємо через пів року, так? – запитав Володя.
– Начебто так, не знаю, ніколи з цим не стикався, – відповів Петро.
– Значить встигнемо домовитися.
Петро підняв на брата очі:
– Домовитися про що?
– Про продаж будинку.
Кілька хвилин, Петро, не відриваючи очей дивився на брата, намагаючись зрозуміти, чи не жартує він.
– Я сподіваюся ти це не серйозно?
– Чому? Я серйозний, як ніколи.
– Але ж батько просив не продавати. І я не хочу втрачати будинок, який зберігає пам’ять про батьків.
Володя зло сплюнув, викинув недопалок, і глузливо подивився на брата.
– Ось ти завжди був дивним хлюпиком. Мамин синок… Прокинься ти від своїх сентиментів. Навіщо нам цей старий будинок? Якщо в ньому не жити, він через п’ять, максимум, через десять років зруйнується. І де буде та пам’ять? Так там же, де батько і мати. А якщо зараз, поки він міцний, продамо, то добре можемо заробити. Мені гроші для бізнесу потрібні. Тобі, думаю, теж не зайвими будуть.
Петро слухав, і не міг повірити в те, що відбувається. Це ж рідний дім, в якому вони виросли. Он під тією яблунею вони щоліта робили з батьком зарядку. А в верболозі через дорогу грали в індіанців. Як можна продати будинок, який зберігає пам’ять про дитинство? А мати? Вона любила будинок.
Ні, Володя точно жартує, не може бути, щоб він насправді хотів його продати.
– Якщо ти не жартуєш, то напевно з’їхав розумом від горя. Невже ти хочеш продати будинок, в якому виріс?
Володя закотив очі, вилаявся, подивився на брата злими очима.
– Петрику, схаменися, на дворі 21 століття. Я живу в комфортабельній квартирі. Відпочивати їжджу в Туреччину, Єгипет. Будиночок в селі мені геть не потрібен.
Так, Володя не жартував. Петро встав, пройшовся по саду, поклав руки на яблуню, як часто робив батько, слухаючи подих дерева. Він стояв з закритими очима і закинутою догори головою. Через десять хвилин Петро повернувся до брата.
– Я не дозволю тобі продати мій будинок.
– Що? Він такий же твій, як і мій.
– Я не дозволю продати тобі мій рідний дім, – крізь зуби процідив Петро.
Володя засміявся.
– Тоді тобі доведеться викуповувати мою долю, братику.
– Не турбуйся, викуплю.
– Ти, бідняк, де ти візьмеш гроші?
– Я вже все вирішив. Продам квартиру і переїду сюди. Не бійся, ти отримаєш свої гроші.
Через пів року Петро, з молодою дружиною, яка повинна була скоро стати матір’ю, облаштовувалися в будинку.
Володя, отримавши свою частку, був задоволений угодою.
Але велика прірва лягла між братами з того часу…
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
