Взимку, що там тієї господарки, корова ж то не доїться. Курочок в хлів загнала, тай в дім поспішила. Не встигла й грубку затопити, як хтось в двері невпевнено постукав. Я очам своїм не повірила. – Вірочко, ти? Якими вітрами тебе, онученько, в село занесло?, – а потім як глянула, що вона при надії, так на стілець і присіла. – А мама хоч знає?
Ольга Федорівна все своє життя прожила у невеликому селі. Звичайно, коли вона була молода і дітей ростила, населення ще багато було. Але з роками молоді почали не повертатися з навчання в містах, а люди середнього віку їхали, щоб знайти кращу роботу і теж залишалися в кам’яних джунглях. Так сталося і з дочкою Ольги Федорівни. Поїхала Дарина, як тільки школу закінчила, вступила до університету, а коли і його закінчила, то сказала матері, що до села більше не повернеться.
Робити там нічого, та й хлопця доброго зустріла, заміж зібралася. Хоч і сумно було Ользі Федорівні, за дочку свою зраділа. А що, дивись, кар’єру збудує, та й онукам буде розвиток у місті.
Привела на світ Дарина доньку Віру через два роки шлюбу. Часто вони приїжджали з чоловіком і донькою до бабусі в село, часом і ціле літо могли там провести. Натішитися не могла Ольга Федорівна, як добре, що дочку правильно виховала. А то в сусідки аж троє дітей і жоден не приїжджає.
Роки минали, онука Віра підросла, вступила також до університету. Начебто збиралися вони разом із мамою та татом приїхати до бабусі новий рік святкувати, але щось у них не вийшло. Пообіцяли, що літо обов’язково проведуть у неї. Буквально за тиждень до нового року Ольга Федорівна спокійно займалася своїми справами, як одного вечора хтось у двері постукав. Відчиняє, онука стоїть, Віра. Та не одна, попереду велике пузо. Невже при надії, помчало в голові у бабусі.
– Віро, ти? А що таке? Ти що, дитину чекаєш? Мама знає? – У подиві вимовила бабуся.
-Бабуль, ну не на порозі ж казати. -Звернулась Віра і пройшла в будинок. Бабуся відразу заварила чай, дістала малинове варення, яке так любить Віра і почала слухати онучку.
– Ба, ти тільки мамі не дзвони, не кажи, що я в тебе. Вони з батьком гадають, що я в місті іншому на навчанні. Та й про цікавий стан нічого не знають. Розумієш, так вийшло. Мій одногрупник, Роман, ми з ним зустрічалися. Мама його за кордон поїхала, мешкали в нього вдома разом два місяці, я на навчання на заочне перейшла. А потім якось Роман був в універі, а я вдома. Мама його заявилася, стала на мене бурчати, не красиві слова говорити. Я й пішла.
Напередодні Роман мені запропонував стати його дружиною. Я ще й дізналася, що дитинку чекаю. Від пропозиції відмовилась. Як уявила, що з його злою матір’ю доведеться жити, так і втекла. Але куди мені в такому стані піти? Мама не зрозуміє, а ти мене завжди так підтримувала. – Опустила очі Віра.
– Ой, не мудра ти, Віро. Ну та гаразд, ти ж моя внучка, живи зі мною, а далі подивимося.
Дні минали, бабуся все дивилася на Віру, а та що не день та в сльозах. Шкода було внучку, але що вдієш. Саме новий рік настав. Бабуся з Вірою вже сіли за святковий стіл, як у дворі пес почав гавкати. Вийшла Ольга Федорівна подивитись, що там таке. На подвір’я вже зайшли троє – пара середнього віку та хлопець молодий. Виявилося, Роман Віри приїхав разом із батьками, вибачатися і сватати наречену. Майбутня свекруха навіть вибачилася перед Вірою за свою поведінку. Ну а Віра вибачила. Як же добре, що все так закінчується.
Фото ілюстративне