“Життя прожити-не поле перейти “,- так часто повторювала мені бабуся…
Але своє життя я хотіла прожити по-особливому, не так, як у всіх!
Працюю на хлібзаводі по змінах, чоловік, дітей ще нема, хоча – ні, не можемо мати. Петро працює на будові, а я випікаю хліб! Чи кохаю я свого чоловіка?
Чи щаслива я у шлюбі?
Навіщо ці ремонти у новобудові?
Ці питання вирують у моїй голові. Романтики вже давно нема. Робота – дім, дім – робота.
Але одного разу щось пішло не так. Все змінилося.
Я заходжу у маршрутку (ту, якою щоразу добираюсь до роботи), а там ВІН – новий водій! Його погляд, привітна усмішка – заворожили мене.
Спочатку я хотіла зберігати дистанцію, не хотіла показувати свій сум, тривогу, тому намагалась сідати у маршрутці подалі від водія. Спостерігала за ним з далека. Терпіла, щоб не видати себе, але почуття – це велика сила, вони самі розвивались.
Наші погляди (якими вони були…), а коли виходила з маршрутки – завжди торкався моєї руки (це було по-дружньому). Так тривало місяці. Ми боролись зі своїми почуттями.
У мене – Петро, а у Василя (так звали водія) вже була друга жінка і дитина, а від першого шлюбу ще двоє дітей. Так, я розумію, що не можна заводити дружбу з чоловіком, який зайнятий. Але…
Нам обом бракувало спілкування, просто спілкування. Я думала, що ми так одне одного будемо підтримувати і нам буде легше жити. Василь говорив, що кохає свою жінку, не хоче, щоб вона сумувала, а ми з ним – просто друзі.
Я себе тішила тими думками, хоч знала, добре знала: не існує дружби між чоловіком і жінкою. Все закінчується спальнею. Та я вірила: у нас так не буде. Тим паче, у Василя це вже друга жінка, навіщо йому я.
Наші розмови тривали годинами, ми виливали одне одному наші жалі та радощі. Відчула підтримку від Василя. Знову захотілось жити, на роботі усі дивувались чому я така усміхнена, життєрадісна, весела. Казали: “Дивіться на нашу Галю (так мене звати), вона закохалась чи що?”
Бачила заздрісні погляди жінок на заводі, вони хотіли дізнатись причину такої переміни у мені.
А я була на сьомому небі від щастя! Нарешті знайшла свою рідну душу, нарешті Він мене вислухає, порадить, підтримає.
На жаль, від чоловіка я не мала такого розуміння.
Дні минали за днями, місяці за місяцями, а я?… Що ж я могла з тим вдіяти? Коли бачила Василя – серце вискакувало, у животі “метелики ” (все, як у 18).
Мені подобався цей стан, бо відчула взаємність.
Одного вечора, коли мала виходити з маршрутки (моя зупинка була останньою) Василь довго не відчиняв дверей, перескочив через сидіння водія і наблизився до мене… Ми обоє цього хотіли, чекали і мріяли…
Того вечора все відбулося…
Ми не могли бути одне без одного.
Прикро, дуже важко, але я сказала правду чоловікові. Він не пробачив, подав на розлучення. Василева жінка теж про все дізналась, довго злилась, але заради сина – пробачила Василя.
Як тепер маю жити з тим усім… Кохаю Василя, але наше кохання приречене…
У нього двоє дітей від першої жінки, син – від другої.., а я кохаю його…
Невже все життя ось так маю прожити?
Автор – Наталя Г.
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua