Я була звичайною заробітчанкою, яка поїхала працювати в Іспанію, щоб забезпечити дітей і рідних в Україні.
Для таких людей, як я, які довгий час пропрацювали в іншій країні, на батьківщині після повернення багато що здається чужим: ритм життя, побут, люди. А ще співвідношення зарплат та цін.
Але люди, повторюся, дивують найбільше. Напевно, причина полягає в тому, що на чужині ти на когось особливо не сподіваєшся, все для тебе незнайомці, тому навіть якщо обдурять чи підставлять – особливого розчарування немає. А якщо зроблять добру справу – то вдвічі стає приємно.
Я чомусь мала впевненість у тому, що коли приїдеш додому, там всі будуть з тобою милими, і чужі, і знайомі люди, а особливо рідні.
Коли я кілька місяців тому повернулася додому у Львів зовсім, всі мої обов’язки перед дітьми були виконані. Я й працювала, власне, для того, щоб надати підтримку дітям.
Шість років тому я купила квартиру доньці. Вона вийшла заміж, хотіла взяти житло в іпотеку, але я їй допомогла грошима і вони з зятем придбали пристойне гніздечко на дві кімнати. Без ремонту, щоправда, але жити можна і доробляти квартиру під себе, поступово докуповувати меблі, вигадувати, яким буде остаточний вигляд твого житла – цікаво ж.
Тепер настала черга сина. Батьки невістки подарували молодим однокімнатну квартиру. Хоча, якщо я правильно зрозуміла, цей подарунок дістався від бабусі. Головне – у дітей є дах над головою, а решта додасться.
Ось і я зробила свій внесок: додала грошей, тож син уже домовлявся щодо обміну їхньої квартири з доплатою на двокімнатну, адже коли з’явиться дитина, однієї кімнати буде мало.
Розібравшись із проблемами дітей, я почала займатися своїм життям. Трішки відремонтувала свою квартиру. Весь цей час вона у мене була в оренді, жили квартиранти. Хороша родина, інтелігентна, але ж вони не привиди. Значить, поламані речі слід замінити, а зовнішній вигляд освіжити.
Добре, що я відклала деяку суму для себе. Все це влетіло мені в копійчину, але грошей вистачило, тож удома я тепер можу відпочивати і фізично, і духовно. моя оселя мені дуже до душі.
Так, із дітьми все було гаразд. Іноді я чула, що діти з часом відвикають від батьків, ставляться досить прохолодно. У мене ж з сином і дочкою такого не виникало. Кілька разів я пригощала їх в одному ресторанчику по сусідству. Потім сама ходила до них у гості. Ми багато спілкувалися, розповідали одне одному різне.
Словом, надолужували все те, що втратили, коли мене не було вдома. Мені від цього ставало дуже приємно та тепло на душі. І я сподівалася, що так і продовжуватиметься завжди.
Але, на жаль, життя це не вічне свято. За півроку почалися перші труднощі. У мене зламався зуб, біль був дуже сильний, довелося на таксі їхати до найближчої клініки. Там мені поспіхом надали сяку-таку допомогу і відпустили. Треба було повністю лікувати зуб і не один, а ще кілька сусідніх. А найкраще все робити заново, але це дуже дорого.
Я порахувала свої заощадження і зрозуміла, що якщо я вв’яжусь в це, то незабаром мені треба буде або ставати на паперті, щоб купити хлібину, або йти шукати роботу. А, чесно зізнатися, працювати у нас за якісь копійки, у мене бажання так і не з’явилося. Я спеціально переглядала пропозиції роботи і нічого хорошого знайти не змогла.
Що ж робити? Довелося звертатися до найближчих – до дітей. Розумію, що це не найкращий привід для зустрічі, але що вдієш, у мене вже такий вік, що допомагати треба. Але ж я не вимагати у них грошей зібралася, а попросити. Та й то може в майбутньому зможу віддати, якщо знайду роботу.
Я зібрала доньку та сина разом і назвала конкретну суму. Розділена навпіл, вона вже не здавалася мені такою величезною, та й у моїх дітей з роботою, начебто, все було слава Богу.
Відповіддю мені була відмова. Точніше, відразу дві відмови. Донька сказала, що у них на руках готівки взагалі немає. Усі віддали на ремонт квартири. Ще вона мені докірливо пирхнула, що я сама винна. Потрібно було раніше більше грошей привозити, аби вистачило на житло з ремонтом. Але ж дітям потрібна підтримка, хіба ні?
А син відмовив через те, що вони з дружиною дитину чекають, от і витратилися наперед: на дитячу, на коляску, речі і так далі, навіть памперсів закупили наперед. Ціни з кожним роком зростають, отакі справи.
І ось сидимо ми, спілкуємось. Дивимось одне на одного і я бачу розчарування в очах сина та дочки. Вони більше не бачать у мені маму-добувачку. Тепер я доросла тітка, яка сама потребує допомоги, а це вже їм не цікаво.
Досі ходжу з тимчасовою пломбою і сподіваюся, що вона ще довго протримається. Що робити потім – не розумію, бо вирішення цієї проблеми не бачу. Я зрозуміла що допомоги мені чекати ні від кого і я віддала роботі на благо дітей стільки років життя даремно.
З дітьми, звичайно, продовжуватиму спілкуватися, на абстрактні теми. Але, по суті, я для них далека людина. А поки що шукатиму якусь роботу біля дому. Може, навчуся жити у такому ритмі, сама для себе. А там побачимо, як піде. Життя продовжується і останнє, що я можу зробити – це сумувати і шкодувати себе. Це не в моїх правилах.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
