Я чекала на цей ремонт, як на чудо. А вийшло так, що тепер кожна полиця у спальні нагадує мені не про наш з Миколою новий етап життя, а про смак його мами. Бо навіть штори ми обирали з нею. Точніше, вона їх просто принесла. І сказала: ось, це воно. Як тут не розплакатись, коли ти навіть не впевнена, чи твій дім – це ще твій?
– А ти їй хоч раз сказала, що тобі не подобається? – спитала мене подруга Наталя, коли я пожалілась їй під час прогулянки.
– А що це дасть? Вона ж переконана, що все знає краще. І головне – Микола мовчить. Каже: ну вона ж хоче, як краще.
– Для кого? Для себе? Чи для вас?
Я знала відповідь. Але як це пояснити чоловікові, який вважає, що його мама – це святиня, а я ще, мовляв, новенька, хай вчуся?
Познайомились ми з Миколою на ярмарку. Я продавала власноруч зроблені обручі з квітів, він – допомагав товаришеві з технікою. Замість флірту ми посварились: він випадково зачепив мій прилавок, я накричала. Але через годину приніс мені каву. І вибачення. А ще – одну мою прикрасу, яку знайшов у пилюці, відчистив і поклав у коробочку.
Я закохалась. У його очі, в манери, в те, як він слухає і як мовчить. Через пів року ми вже жили разом у його старій квартирі, а ще за рік – оглядались на нову. Здавалося б, от вона, дорослість. Але дорослість прийшла в пакеті з лого Миколиної мами.
– Штори – це важливо, Юлю, – сказала вона, коли ми вперше посперечались. – Ти ще молода, не розумієш. Вони задають тон усьому простору.
– Але це наш простір, – спробувала я заперечити. – Може, я сама хочу задати тон?
– Юлю, я ж не ворог. Я просто хочу допомогти. Хіба зле, що я переймаюсь?
І знаєш, як воно буває: сказане з посмішкою, а звучить як ультиматум. Тож я змовкла. Потім ще раз. А потім – іще. Бо кожна спроба висловити думку завершувалась або образою, або сценою, або незадоволеним Миколиним поглядом.
– Мамо, Юлі важливо самій обирати, – якось пробував він її зупинити, коли вона розкритикувала килим.
– А що я сказала? Що він страшний? Та просто він не пасує під ваші меблі! – І все. Дискусія закрита. Фінальна крапка – її.
Після одного вечора, коли вона змінила розклад меблів у вітальні (бо так “буде логічніше”), я ледь стрималася. Але замість крику – я просто вийшла. Пішла до Наталі. Ми мовчки пили чай, і вона сказала:
– Ти не маєш жити в чужому дизайні. Навіть якщо він зроблений з любові.
Микола, звісно, не бачив проблеми.
– Вона хоче як краще, – повторював.
– А я? Може, я теж щось хочу?
– Не драматизуй.
І тут у мені щось тріснуло. Бо я знала, що не перебільшую. Бо це не просто про плитку чи лампу. Це про те, що мене не чують. Не враховують. Не вважають рівною.
Того вечора я взяла всі свої обручі, тканини, фарби і переклала в ящики. І сказала Миколі:
– Я поїду до мами на кілька днів. Я втомилась.
Він не зупиняв. Лише кивнув. І це було найболючіше.
Мама мовчки обійняла мене. Дала спальню, зварила картоплю з кропом і сказала:
– Твій дім має пахнути тобою, Юлю. Не мамою твого чоловіка. І не навіть самим чоловіком. Тобою.
Це була правда. Гірка, як настоянка з полину. Але саме вона допомогла мені наважитись на розмову.
Через тиждень я повернулась. Зі списком: що я хочу змінити. Я не просила дозволу. Я ставила до відома.
Микола був здивований. А свекруха – ображена. Вона навіть плакала. Казала, що я зруйнувала її мрію про ідеальну квартиру для сина. Але вперше я не вибачалась. Бо я теж мала мрію. І я не зобов’язана її вбивати.
Поступово все вирівнялось. Не стало ідеально, але бодай я більше не мовчу. І Микола врешті визнав: він не помічав, наскільки я стискалась від постійного контролю. Тепер ми разом обираємо – і штори, і рішення.
Але, скажу чесно: досі боюся відкривати двері, коли дзвонить свекруха.
А ви як думаєте, чи можна зберегти мир у родині, не поступаючись власним правом голосу? Чи завжди мусимо “дати мамі трохи повирішувати”, аби не було скандалу?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений