— Я чекаю на вечерю вже годину, де ти вешталася? — замість привітання видав Назар, коли я переступила поріг. Я глянула на нього і зрозуміла, що більше не зроблю жодного кроку йому назустріч.

На порозі затишної вітальні стояла Леся, тримаючи в руках важкі пакети з продуктами, від яких тонкі ручки пакетів входили в долоні. Вона сподівалася, що хоча б сьогодні, після її довгої зміни, вдома на неї чекатиме тепла вечеря або бодай порожня раковина. Проте реальність зустріла її тишею, яку порушувало лише монотонне гудіння телевізора.

На дивані, розвалившись серед розкиданих подушок, сидів Назар. Він навіть не повернув голови, коли рипнули двері, лише сильніше стиснув пульт у руці. На столі перед ним лежали крихти від печива та стопка паперів, які він обіцяв прибрати ще тиждень тому. Леся відчула, як втома важким каменем лягає на плечі, а розчарування починає щипати в очах.

— Назаре, ти бачив, котра година? — тихо запитала вона, ставлячи пакети на підлогу біля входу.

Чоловік неохоче відірвав погляд від екрана, де футбольні гравці бігали за м’ячем.

— Бачив. Ти запізнилася на двадцять хвилин. Я вже зачекався, живіт підводить від голоду.

— Я була на роботі, а потім заходила в магазин. Ти ж знаєш, що сьогодні мій день звіту. Невже важко було хоча б поставити чайник?

Назар зітхнув, демонструючи всім своїм виглядом, як сильно його відволікають від важливих справ.

— Лесю, ми це вже обговорювали. У кожного свої обов’язки. Я цілий день займався справами в гаражі, потім домовлявся з майстрами про паркан. Я втомився не менше за тебе.

Леся пройшла на кухню. Те, що вона там побачила, змусило її серце стиснутися. Стіл був заставлений брудними чашками, а в мийці височіла справжня гора з тарілок, каструль і сковорідок, які залишилися ще з ранку. Повітря було важким від запаху несвіжої їжі. Вона згадала, як мама колись казала їй, що сімейне життя — це праця двох, але зараз їй здавалося, що в цій упряжці вона тягне воза самотужки.

— Ти обіцяв помити посуд до мого приходу, — промовила вона крізь зуби, починаючи розбирати покупки.

— Ой, почнеться зараз. Забув, з ким не буває? Я просто захопився переглядом цікавої передачі про будівництво. Ти ж хочеш, щоб у нас був гарний дім? Ось я і вивчаю питання. А ти тільки про тарілки і думаєш.

Леся почала чистити картоплю. Її рухи були різкими, вона майже не відчувала пальців. Вона згадувала їхні перші роки разом. Тоді Назар здавався іншим — уважним, турботливим, готовим допомогти в будь-яку хвилину. Де зник той чоловік? Чому тепер він перетворився на господаря, який чекає на обслуговування, ніби він у готелі, а вона — найнятий персонал?

До кухні зайшла їхня донька, Оксана. Вона бачила напружене обличчя матері й незадоволену постать батька в кімнаті.

— Мамо, допомогти? — несміливо запитала дівчинка.

— Йди роби уроки, сонечко. Я сама впораюся, — відповіла Леся, хоча кожна клітинка її тіла благала про допомогу.

— А чому тато не допомагає? Він же просто сидить.

Леся замовкла. Вона не знала, що відповісти дитині, щоб не зіпсувати образ батька. Але Назар почув розмову і гукнув з кімнати.

— Оксано, не втручайся в дорослі розмови. Мама знає, що вона робить. Жіноча справа — лад у домі, чоловіча — глобальні рішення.

Леся відчула, як всередині щось обірвалося. Вона вимкнула воду, витерла руки об фартух і вийшла до вітальні. Назар навіть не ворухнувся.

— Глобальні рішення? — запитала вона. — Які саме? Який паркан ми поставимо через п’ять років, поки я сьогодні не маю сил навіть розчесатися? Ти розумієш, що я не залізна?

— Почалося, — закотив очі чоловік. — Ти знову роздмухуєш з нічого. Просто приготуй поїсти. Я ж не прошу багато.

— Ти просиш моє життя, Назаре. Ти забираєш мій спокій, мій час і мою повагу до тебе.

Вечеря минула в гнітючій тиші. Леся бачила, як Назар з апетитом поглинає їжу, яку вона готувала, ледь тримаючись на ногах. Він не сказав дякую, лише відсунув тарілку і знову повернувся до телевізора. Після вечері вона ще годину мила ту саму гору посуду, прибирала крихти і витирала підлогу. Коли вона нарешті зайшла до спальні, Назар уже солодко спав, зайнявши більшу частину ліжка. Свіжа постіль, яку вона змінила вчора вранці, пахла лавандою, але для неї цей аромат став символом її нескінченної домашньої каторги.

Наступного дня все повторилося. Робота, магазин, важкі сумки, брудна кухня. Проте цього разу щось змінилося в самій Лесі. Вона не почала мити посуд. Вона не стала готувати вечерю. Вона просто сіла на стілець і почала дивитися у вікно, де сонце повільно сідало за горизонт. Коли Назар зайшов на кухню, очікуючи на свою порцію уваги та їжі, він завмер від подиву.

— А де вечеря? — запитав він, розгублено оглядаючи порожню плиту.

— Її немає, — спокійно відповіла Леся.

— Як це немає? Я голодний.

— Я теж втомилася. Сьогодні в нас вечір самообслуговування. Можеш зварити собі макарони, вони в шафці.

Назар спочатку подумав, що це жарт. Він підійшов ближче, намагаючись зазирнути їй в очі.

— Лесю, що за істерики? Ти що, образилася через учорашнє? Ну вибач, я справді задивився футбол. Але навіщо ж так радикально?

— Це не радикально. Це просто чесно. Я більше не можу бути єдиною людиною в цьому домі, яка дбає про комфорт. Ти кажеш про глобальні рішення, то виріши сьогодні проблему голоду самостійно.

Чоловік почав нервувати. Він не звик до такого спротиву. Його затишний світ, де все з’являлося за помахом чарівної палички, почав тріщати по швах.

— Ти просто хочеш, щоб я став підкаблучником. Щоб я ганчіркою махав? Це не чоловіча робота.

— А чия це робота? Моя? Після десяти годин у банку? — Леся встала. — Знаєш, я зрозуміла одну річ. Ти не цінуєш не мою працю, ти не цінуєш мене.

Вона пішла в кімнату, взяла невелику сумку і почала складати речі. Назар бігав за нею, розмахуючи руками.

— Куди ти зібралася? Що це за вистави? Повернися на кухню!

— Я поїду до сестри на кілька днів. Мені треба подумати. І тобі теж не завадить.

— Ти кидаєш мене через брудні тарілки? Це ж смішно!

— Ні, Назаре. Я йду не через тарілки. Я йду через твою байдужість, яка в цих тарілках віддзеркалюється.

Леся вийшла з квартири, залишивши Назара серед безладу, який він сам створив. Вона сиділа в автобусі, і сльози нарешті потекли по її щоках. Їй було боляче, але водночас вона відчула дивну легкість. Вона більше не повинна була поспішати додому, щоб догодити людині, яка її не помічає.

Минуло три дні. Назар телефонував без зупину. Спочатку він злився, вимагав повернутися, казав, що вона поводиться нерозумно. Потім тон змінився на жалібний. Він розповідав, що вдома закінчився чистий одяг, що він не може знайти ключі від нижнього замка і що дитина просить домашніх котлет.

Леся слухала його і розуміла, що він сумує не за нею, а за тим комфортом, який вона забезпечувала. Жодного разу він не запитав, як вона почувається, чи не болить у неї голова після важкого дня, чи має вона гроші на дорогу.

Коли вона нарешті повернулася, вдома був ще більший хаос. Назар сидів за тим самим столом, але тепер він не виглядав незворушним. Він був роздратованим і недоглянутим.

— Прийшла? — похмуро запитав він. — Сподіваюся, ти зрозуміла, що твоє місце тут.

— Я прийшла по речі Оксани, — тихо сказала Леся. — Ми поживемо в моїх батьків деякий час.

Назар підскочив з місця.

— Ти з глузду з’їхала? Що люди скажуть? Що ти мене покинула через господарство?

— Мені байдуже, що скажуть люди. Мені важливо, як я себе почуваю. А я відчуваю себе тут порожнім місцем.

— Я ж вибачився! Ну, майже вибачився. Я помию той клятий посуд, якщо тобі так важливо. Тільки не йди.

Леся подивилася на нього. В його очах був страх, але не страх втратити кохану жінку, а страх залишитися сам на сам із побутом, який він так зневажав. Вона зрозуміла, що люди не змінюються за три дні. І, можливо, вони не змінюються ніколи, якщо самі того не захочуть.

Вона забрала доньку, зібрала необхідне і підійшла до порога. Назар стояв посеред вітальні, оточений сміттям і брудом, і виглядав зовсім не тим сильним чоловіком, яким хотів здаватися.

— Лесю, ти пошкодуєш про це, — кинув він їй услід.

— Можливо, — відповіла вона. — Але зараз мені легше дихати.

Двері зачинилися. Леся йшла по вечірній вулиці, тримаючи Оксану за руку. Попереду була невідомість, але це була її власна невідомість, де ніхто не вимагав від неї бути невидимою тінню.

А як би вчинили ви в такій ситуації? Чи варто давати людині другий шанс, коли байдужість стає звичкою, чи краще обрати свій спокій, навіть якщо це зруйнує звичне життя? Поділіться своєю думкою у коментарях, адже ваша підтримка та кожна вподобайка під цією історією дуже важливі для мене, щоб писати далі про складні людські долі. Напишіть, чи знайомі вам такі почуття, це справді важливо.