— Я дала вам гроші не для того, щоб ви жили як заманеться, — заявила Валентина Петрівна, відкриваючи двері своїм ключем о сьомій ранку. Максим завмер у коридорі, стискаючи край ковдри, якою намагався прикритися від непроханої гості. Моя мати поводилася так, ніби ми були лише декораціями в її новому дизайнерському проекті під назвою Щасливе життя доньки.

Ми з Максимом винаймали квартиру п’ять років. Тісна однокімнатка на околиці міста з вічно протікаючим краном і сусідами, які обожнювали гучну музику посеред ночі, стала нашим випробуванням на міцність. Кожного місяця, віддаючи чималу суму за оренду, ми мріяли про власні стіни, де пахнутиме свіжою випічкою, а не сирістю з підвалу. Максим працював на двох роботах, я брала додаткові зміни, але ціни на нерухомість зростали швидше, ніж наші заощадження. Надія на власне житло танула, як березневий сніг під дощем.

Того вечора моя мати, Валентина Петрівна, прийшла до нас без попередження. Вона принесла домашні пироги і той особливий вираз обличчя, який зазвичай означав серйозну розмову. Ми сіли на кухні, де за вікном шумів вечірній проспект, а старий холодильник видавав ритмічне гуркотіння. Повітря було важким від запаху смаженої цибулі та вологості.

— Я бачу, як ви мучитеся, — почала мати, повільно розгладжуючи серветку на столі.

— Мамо, ми справляємося, просто треба ще трохи часу, — відповів Максим, ховаючи втомлені очі за чашкою чаю.

— Час іде, а життя минає в чужих кутках. У мене є гроші. Я продала ту ділянку за містом, що залишилася від бабусі. Там вистачить на перший внесок для двокімнатної квартири в новобудові.

Ми з чоловіком перезирнулися. Це була сума, про яку ми навіть мріяти не наважувалися. Здавалося, ось він — квиток у щасливе майбутнє, де не треба залежати від настрою орендодавця.

— Це неймовірно, мамо! Але як ми віддамо? Це ж величезні гроші, — я відчула, як серце почало калатати швидше.

— Віддавати не треба. Це мій подарунок вам. Але в мене є одна умова, — Валентина Петрівна зробила паузу, уважно дивлячись на Максима.

— Яка умова? — голос чоловіка став напруженим.

— Квартира має бути оформлена на мою доньку. І я повинна мати дублікат ключів. Не для контролю, звісно, а просто щоб бути спокійною, що з нею і з вами все гаразд. Ну і, звісно, я хочу брати участь у виборі меблів та плануванні. Це ж сімейна справа.

Тоді нам це здалося дрібницею. Яка різниця, на кого оформлені документи, якщо ми сім’я? А ключі — ну, нехай будуть, мати ж не чужа людина. Максим спочатку вагався, тер пальцями підборіддя, але бажання вирватися з орендованої клітки перемогло. Ми погодилися.

Ремонт тривав пів року. Це був період, коли я вперше відчула, що таке м’яка диктатура. Валентина Петрівна з’являлася на будівництві частіше за виконроба. Вона змінювала колір стін, який ми вже затвердили, обирала плитку у ванну на свій смак і сперечалася з Максимом через кожну розетку.

— Навіщо вам тут стільки світла? Це зайві витрати на електрику, — повчала вона, стоячи посеред порожньої вітальні, де пахло шпаклівкою і пилом.

— Мамо, ми так хочемо. Це наша зона відпочинку, — намагалася я втихомирити конфлікт.

— Олю, я дала гроші на цю квартиру не для того, щоб ви їх викидали на вітер. Роби так, як я кажу, я краще знаю, що практично.

Максим мовчав, але я бачила, як жовна ходили на його обличчі. Він почав затримуватися на роботі, аби тільки не перетинатися з моєю матір’ю в нашій майбутній оселі. Проте день переїзду все ж настав. Ми розставили коробки, розвісили штори, які, звісно ж, обрала Валентина Петрівна, і спробували почати нове життя.

Але життя почалося не наше, а спільне з нею. Перший випадок стався вже через тиждень. Ми з Максимом повернулися ввечері додому, мріючи про тихий вечір, але в квартирі пахло борщем, а на кухні господарювала мати.

— Ой, ви вже прийшли! А я вирішила заскочити, приготувати вам нормальної їжі, бо ви ж вічно тими сухими сніданками перебиваєтеся, — вона усміхалася, ніби нічого не сталося.

— Мамо, а чому ти не попередила? — я відчула, як всередині наростає роздратування.

— Навіщо? У мене ж є ключі. Я прийшла, побачила, що у вас у раковині посуд брудний, то помила заодно. Максим, ти чого такий похмурий? Сідай їсти.

Чоловік розвернувся і пішов у спальню, не сказавши жодного слова. Я залишилася на кухні, слухаючи чергову лекцію про те, як треба вести господарство. З кожним днем таких візитів ставало все більше. Мати могла прийти о восьмій ранку в суботу, бо їй здалося, що нам потрібно пересунути шафу, або пізно ввечері, щоб перевірити, чи не забули ми вимкнути праску.

Межі нашого приватного простору стиралися з кожним поворотом ключа в замку. Вона переставляла речі в наших шафах, критикувала вибір мого одягу і постійно нагадувала Максиму, чиїм коштом він живе в такому комфорті.

— Максиме, ти б краще полицю прибив, ніж у телефоні сидіти. Все ж таки в квартирі дружини живеш, треба дбати про майно, — кинула вона якось за вечерею.

Максим відклав виделку. Звук металу об тарілку здригнув тишу.

— Валентино Петрівно, я ціную вашу допомогу, але я тут не гість. Я тут господар.

— Господарі ті, хто купує, — спокійно відрізала вона, витираючи кутики рота серветкою. — А ти просто користуєшся моєю добротою.

Після цієї розмови Максим перестав зі мною розмовляти. Він закрився в собі, став холодним і відстороненим. Кожна спроба обговорити ситуацію закінчувалася сваркою. Я опинилася між двох вогнів: матір’ю, яка вважала, що купила право керувати нашим життям, і чоловіком, чия гордість була розтоптана.

Одного разу я повернулася додому раніше і застала матір у нашій спальні. Вона перебирала білизну в комоді. Це було останньою краплею.

— Що ти тут робиш? — мій голос тремтів від люті.

— Шукаю ту скатертину, що я вам дарувала. Хотіла подивитися, чи ти її не зіпсувала. Чого ти кричиш? Я в себе вдома, можна сказати.

— Це наш дім! Наш, розумієш? — я вихопила речі з її рук. — Забери ключі і йди звідси.

Мати подивилася на мене з такою образою, ніби я її вдарила. Вона мовчки зібрала сумку, поклала ключі на стіл біля дзеркала і вийшла, грюкнувши дверима. Я сподівалася, що на цьому все закінчиться. Що ми нарешті зітхнемо вільно.

Але ввечері Максим прийшов з сумкою. Він не роздягався, просто стояв у коридорі, дивлячись на ті самі ключі на столі.

— Я більше не можу тут залишатися, Олю.

— Чому? Я ж виставила її! Ключі тепер тільки у нас.

— Справа не в ключах. Справа в тому, ким я став у твоїх і її очах. Кожен куток тут нагадує мені про мою неспроможність. Вона мала рацію — я тут ніхто.

— Це неправда! Ми разом це будували, ми планували майбутнє!

— Ні, ми жили за її сценарієм. Я знімаю кімнату біля роботи. Якщо хочеш бути зі мною — пішли зараз. Без цих стін, без її грошей, без цього всього ремонту. Почнемо з нуля.

Я дивилася на нього і не знала, що відповісти. Позаду мене була новенька кухня з дорогою технікою, затишна вітальня, про яку ми мріяли роками, стабільність і комфорт. Попереду — знову невідомість, чужі квартири і фінансова скрута.

— Максим, дай мені час подумати. Це ж нерозумно — кидати все зараз.

— Час уже вийшов, — тихо сказав він і вийшов за двері.

Минуло два місяці. Я живу в цій квартирі одна. Мати дзвонить щодня, просить вибачення, каже, що просто хотіла як краще, але я не можу з нею розмовляти. Вона приходить, знову приносить їжу, намагається помиритися, але я бачу в її очах те саме відчуття власності. Вона перемогла. Вона повернула собі доньку, але знищила мою сім’ю.

Максим не відповідає на дзвінки. Я знаю, де він живе, але не маю сміливості піти туди. Що я йому скажу? Що стіни виявилися дорожчими за людину? Чи що я просто боюся знову стати бідною?

Вечорами я сиджу в ідеальній вітальні, де все розставлено за правилами моєї матері. Тут тихо, занадто тихо. Запахи нової меблів більше не радують, вони здаються чужими. Я маю все, про що мріяла, але почуваюся так, ніби втратила саму себе. Кожен предмет у цій квартирі нагадує мені про ціну, яку ми заплатили за цей затишок.

Іноді я думаю, чи можна було вчинити інакше? Чи існують гроші, які не мають подвійного дна? Чи можна прийняти такий подарунок і залишитися вільною людиною?

Чи варта була ця квартира того, щоб зруйнувати все, що ми будували роками, і чи можна побудувати щастя на фундаменті, який належить не тобі?