Я дав синові 75 000 гривень на власну справу. Він просив, божився, що все піде на розвиток. Ми з Даринкою продали дачу, здали в оренду гараж і ще трохи позичили в сусідів. Я думав – підтримаємо, а він виросте, стане на ноги. А вийшло так, що він просто… зник. Телефонує раз на місяць і то на п’ять хвилин. А ми тим часом – без дачі, без гаража, без грошей і вже без надії. І ось я сиджу, п’ю чай із Даринкою на кухні, і питаю себе: де ми зробили помилку?

Я добре пам’ятаю той день. Середина березня, ще з ранку мороз, а вдень уже сонце по-весняному гріє. Сидимо ми з Даринкою на кухні, як завжди: вона в халаті в дрібну квіточку, я в старій сорочці, яку ще на ювілеї носив. На столі – чай з лимоном і підсушений калач. І ми мовчимо.

– Ти бачив, що там у групі ОСББ пишуть? – перервала тишу Даринка. – Пишуть, що знову хтось у під’їзді лампочки вкрав.

– Ну хоч хтось у нас ще має підприємницьку жилку, – відповідаю я, хоча на душі не до жартів.

Бо наступного дня нам треба було заплатити 4 000 гривень по кредиту. А на рахунку – 137. І ще двісті у гаманці, які ми тримаємо як “на чорний день”. І що найгірше – той день давно настав, а ми все ще робимо вигляд, що він десь там попереду.

Син наш, Артем, з дитинства був хлопцем з ідеями. В школі ще малював блок-схеми бізнесів, торгував наклейками, а в 10 класі продав свій старий велосипед і купив старенький принтер, щоб друкувати футболки з принтами.

– Ви ще побачите, – казав. – У мене буде своя студія, я прославлюсь.

Ми з Даринкою тільки головами хитали – ну, аби не гульки, то й добре. Навіть гордилися, чесно скажу. А потім – інститут, який він так і не закінчив, бо “система застаріла”, і нарешті – той день, коли він прийшов із серйозним виглядом.

– Тату, мамо, я вирішив. Відкриваю бренд одягу. Потрібно 75 000 гривень на старт: обладнання, тканини, оренда майстерні. Все пораховано. Бізнес-план є. Мені не вистачає, бо банки не дають – я ж без офіційного доходу. Але ви ж знаєте: я не підведу.

Я тоді мовчки встав, дістав із тумбочки папку з документами на дачу, яку ще мій батько будував. Даринка спочатку хотіла щось сказати, але потім зітхнула – і пішла варити каву.

Ми продали ту дачу. Потім здали в оренду гараж, у якому стояв наш старенький “Жигуль”. І ще позичили 15 000 у сусідів знизу, Ліди й Колі – під чесне слово.

– Ну ти ж знаєш, що я не підведу, – повторив він, коли ми віддавали йому гроші. – Ви побачите, вже за пів року вийдемо на прибуток. Я навіть назву придумав – “ARTHWEAR”.

Перші місяці ми справді тішились. Він скидав фото з примірками, знімав сторіс у соцмережах, хвалився якимись “колабами з блогерами”. Ми кожного вечора заходили в Instagram і тицяли пальцем на кожну нову публікацію:

– Он, дивись, це ж його шеврон на рукаві! – казала Даринка.

– Та бачу, бачу! Може, справді прорветься.

А потім… тиша. Постів менше. Сторіс нема. Дзвінки – скорочені, сухі.

– Все нормально, тату, просто багато роботи. Не смикай, ок?

Ми “не смикали”. Терпіли. Але внески по кредиту не чекали, вони прилітали як кулі – щомісяця, без пощади. І так місяць за місяцем.

Спершу скасували кабельне. Потім продали телевізор – мовляв, усе одно нема часу дивитись. Потім перестали їздити на базар – бо і так можна “дотягнути з тим, що є вдома”. А найважче було, коли довелось відмовитись від поїздки в Трускавець. Ми збирали на неї два роки. Але хіба ж поїдеш, коли нема за що ліки купити?

Я вирішив піти до Артема сам. Без попередження. Прийшов до його студії – орендував якесь підвальне приміщення в центрі. Таблички нема. Всередині – замкнено. Я обійшов двір, подивився у вікно – все порожньо. Лише пил, коробки і тиша.

Зателефонував.

– Та я зараз не там, на виїзді з клієнтом. Чого ти приїхав?

– Поговорити. Бо ти не дзвониш. Бо вдома ліків не вистачає.

– Тату, я віддам. Просто зараз нема. Не тисни.

– Ми з мамою без грошей. Нам 60+, ми без дачі, без гаража, без нічого.

Він мовчав. Я чув, як у нього за спиною гудить музика – десь був, мабуть, у кафе.

– Ну вибач, що так вийшло. Я подзвоню.

І не подзвонив. А далі вже було, як у поганому сні: банк прислав лист – “остання вимога оплати”, пеня, суд… Ми вже навіть не обговорювали з Даринкою, хто винен. Просто жили далі – на картоплі, гречці і молитвах, щоб не занедужати.

Останньою краплею стало те, що Даринка почала гаснути. Справді. Вона лежала все більше. Сказала, що просто втомилась. Але я бачив – очі згасають. Вона мовчала, коли я ставив чай. Вона навіть не хотіла слухати музику – а колись не могла заснути без радіо.

Я взяв її рецепт і пішов до аптеки. Ліки подорожчали. На 320 гривень. А в нас було 180. Аптекарка подивилася на мене співчутливо.

– Є замінник. Дешевший, але слабший.

– Давайте, – сказав я. – Все буде добре.

Брехав я тоді сам собі. Але що ще залишалось?

Того вечора я пішов у підвал. Зняв з полиці коробку з інструментами – ті самі, якими працював усе життя. Верстат, лещата, молоток. Мої скарби. Продав усе сусідові, що мотоцикли ремонтує.

– Але ж це ваша історія, – сказав він.

– Мені зараз більше потрібні ліки, ніж спогади, – відповів я і посміхнувся. Голос у мене тремтів. Він це почув, але нічого не сказав.

Я повернувся додому. Поклав гроші на стіл. Даринка спала. Я сів біля неї, взяв її руку.

І вперше за довгий час я заплакав.

А потім, якось уранці, я зрозумів: ми втратили сина. Не тому, що його не стало. А тому, що зник. Вийшов із нашого життя тихо, ніби його й не було. І лишив по собі тільки кредит, вицвілі фото в Instagram і листівку з дитинства: “Моїй найкращій мамі й татові”.

Ми досі її зберігаємо. Бо, мабуть, більше нічого й не залишилось.

А тепер я хочу спитати вас, друзі. Що б ви зробили на моєму місці? Дали б ті 75 000 знову? Чи зупинили б його ще тоді, коли можна було щось змінити?

Бо я й досі не знаю, де закінчується любов – і починається сліпота.

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений