Я давно в Чехії на заробітках, це вже мій спосіб життя. В Україні у Вінниці у мене двоє дорослих дітей. Я щороку їжджу додому святкувати з рідними Новорічні свята. Цього року я приїхала додому раніше. Сподівалася на теплий прийом. І що мені тепер теж власних дітей на поріг не пускати???
На жаль на це раз я трохи не встигла відсвяткувати Новий рік із дітьми, але це насправді не головне. Після того як відпрацюєш понад 15 років за кордоном, розумієш, що свята – це не дуже й твоє.
Давно втомили ця гучна метушня, постійний контроль чужих тарілок, щоб, не дай боже, когось не обділити. Прибирання, знову ж таки. Не знаю, напевно, я просто втомилася від людської присутності, і мені треба трохи відпочити.
Мої діти – двоє дорослих людей, зі своїми сім’ями та своїми проблемами. Не скажу, що я зовсім не думала про це, але я бачу, як вони стали дуже черствими до мене, та й один до одного зокрема.
Воно й зрозуміло: вже такий вік, коли під 40 років особливо не хочеться ні про що думати. А ще кажуть, що у сучасних людей у такому віці може статися ціла криза, коли не знаєш, чим себе зайняти. У мене, звісно, такого не було. Я просто працювала.
На жаль, не можу сказати, що мій син чи дочка чогось досягли в житті. Ні, за них це зробила я сама. Принаймні це стосується їхнього житла. Квартиру Іванні я подарувала саме після її весілля. Квартира за моїми підрахунками мала бути двокімнатною. У хорошому районі, щоби все було зручно для сімейного життя.
Але дочка вирішила по-своєму. Вона взяла частину грошей, які я вислала їй, і витратила на медовий місяць. Зробила собі і чоловікові подарунок за мій рахунок.
Потім вони хотіли взяти кредит у банку, щоб закрити суму, якої бракує, і купити нормальне житло. Але грошей від банку моя донька та зять ніяких не отримали. І придбали «однушку», щоправда, трохи ближче до центру, ніж я передбачала. І живуть вони в цій халупі досі.
Син, Максим, теж вибрав якийсь свій, не дуже вдалий шлях. Його наречена відразу почала показувати своє его і відмовилася йти з батьківського дому. У них сім’я із села, але там палець у рот не клади, руку відкусять.
Свати – заможні, хитрі люди, які прямим текстом сказали моєму синові, що їх дочка залишається з ними в одному будинку, або вони не дають їй благословення на заміжжя.
Що зробив Максим, махнув рукою на своє так зване кохання? Ні, він прийняв умови. Гроші, які я надіслала йому на весілля, він витратив на абсолютно чужих людей.
Хіба це нормально? Звичайно, ні. На весілля сина мені теж не вдалося потрапити, але свати ніколи не цікавилися моєю персоною чи тим, як у мене справи. Вони виділили кімнату для мого сина і своєї дочки, взяли мої гроші і тепер спокійно далі собі живуть.
А Максим тим часом на вихідних зовсім собі не належить. У нього цей час для того, щоб він допоміг по господарству, відвіз тещу та зятя до міста або ще якось услужив. Адже він не в себе вдома живе, а в приймах.
А як почне здавати, захворіє або його звільнять із роботи, я впевнена, свати одразу ж виженуть мого сина на мороз. У господарстві хлюпики не потрібні. Це ми, міські, завжди відрізнялися слабким духом. А ті, хто із села, курку одним махом сокири можуть і оком не моргнуть. Це такі люди.
Так от, хоч я не встигла приїхати додому до Нового року, через кілька днів я, син і дочка зустрілися в мене вдома. За моєї відсутності у мене в квартирі тут стала жити моя сестра, а сама вона здавала свою квартиру. Вона всім тут керувала, і я навіть не хотіла брати з неї гроші, але ми про все домовилися на вигідних умовах.
Вчотирьох ми й посиділи, вони зустріли мене, так би мовити, після приїзду. Я не очікувала нічого особливого, але потай сподівалася на невеликий сюрприз або щось подібне. І, повірте мені, свій сюрприз я отримала.
Рідні діти, нітрохи не соромлячись своєї дорослої тітки, почали дорікати мені за те, що я не привезла їм жодної фінансової допомоги, а просто приїхала додому.
“Щоб що?! Ти ж бачиш, який зараз час, ми не справляємося. Невже не можна було посидіти там, у Європі, трохи довше? Ми ж твої діти, не забувай!».
Син дорікав мені, що для його дружини важливо, щоб батьки допомагали своїм дітям. Як її батьки «допомагають» їй і моєму синові. Він дійсно вважає, що вони роблять все це з добрих спонукань. Нагадаю, моєму синові вже за 35. І в кого це він такий?
Дочка також не відстає. Їй, бачите, набридло жити в «тісній комірчині» і вона хоче переїхати до більш просторої квартири. А грошей нема. І слухати про те, чому вона опинилася в цій дірі, вона зовсім не бажає. Каже, це діло давно минулих днів.
Крім того, вона, мовляв за все вже вибачилася і усвідомила. Більше їй сказати нічого. Вона так сподівалася на мою допомогу, здебільшого фінансову. Наче на мене гроші з неба сиплються. Отакі у мене діти.
Я навіть тепер рада, що їхній батько вже 7 років, як пішов із життя. Йому дуже не хотілося б бачити таке. Василь сподівався, що наші діти виростуть гідними людьми і це вони допомагатимуть нам, коли ми постаріємо. Але нічого не вийшло.
Я плакала після нашої зустрічі добрих півгодини. Дякую сестрі, що залишилася зі мною і довго мене заспокоювала. Адже це ще не все, Максим і Іванна напевно захочуть прийти до мене на Старий Новий рік. І навряд чи будуть вибачатися. Мені що, не пускати своїх дітей на поріг??? Настрій гірше нікуди, а рік ще тільки-но почався. Що ж на нас чекає далі? А як у вас з дорослими дітьми?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
