Я дізналася, що я не донька свого батька, в той самий день, коли він залишив мені – нічого. У прямому сенсі. У заповіті, який ми відкрили після прощальної церемонії, моє ім’я навіть не згадувалося. Усе перейшло Олегу – брату, з яким ми не розмовляли роками. Точніше, я не говорила з ним. Він не мав потреби щось пояснювати. Тоді я ще думала, що справа в грошах, у впертості батька чи звичайній несправедливості. Але потім з’явились документи. І правда, яка мене зруйнувала: я була не його дитиною. Моя мати колись зрадила. А він… мовчки це проковтнув. Виховував мене. Але не пробачив. І все життя я жила в тіні людини, яка бачила в мені доказ зради, а не доньку.
Це сталося в нашій старій вітальні, де на підлозі ще лишився слід від килима, який мама постелила, коли мені було вісім. Я, Олег і адвокат — пан Мельник, присадкуватий чоловік із блискучою лисиною і втомленими очима — сиділи, як на допиті. Олег дивився кудись у вікно.
Адвокат відкрив теку й почав читати.
– Згідно з останньою волею пана Івана Стельмаха, усе нерухоме майно, заощадження і земля у спадок передаються його синові Олегу Стельмаху.
Я не витримала.
– Вибачте, а Соломія Стельмах? Його дочка?
Адвокат глянув на мене і замовк. Потім поклав папери на стіл і повільно витяг ще одну теку.
– Пані Соломіє… У мене є окрема заява. Вона стосується вас. Але… вам краще послухати це наодинці.
– Ні, – втрутився Олег. – Кажіть при мені. Вже час знати все.
Я не знала, чого боятися більше: мовчання чи правди.
– Ваш батько просив повідомити вам, що за всіма біологічними ознаками ви не є його рідною донькою. Він знав це з моменту вашого народження. Проте не бажав вам шкоди. Але…
– Але залишив мені дулю з маком, – перебила я його і встала.
Мені захотілося втекти, сховатися в шафі, як у дитинстві, коли вони сварилися вночі. Але я вже не дитина.
Я пішла на кухню, сперлась на стіл і не могла вдихнути. Все дитинство, його мовчання, його байдужість, відмова поїхати зі мною до школи на батьківські збори… все раптом набуло сенсу. Я була нагадуванням про зраду. І водночас зобов’язанням. І він мене терпів.
Олег зайшов за мною.
– Я не хотів, щоб ти дізналася так.
– Але не заперечував, – я повернулась до нього. – Знав усе, та мовчав. І отримав усе.
Він зітхнув.
– Він мені сказав за тиждень до відходу у інший світ. Попросив прийти. І зізнався. Сказав, що не міг дивитися тобі в очі. Що ти – донька не того чоловіка. Що він намагався тебе любити, але не зміг. Він мене вибачав. Йому було легше зі мною.
– А мені? Мені легше не стало, Олеже. Це життя було наполовину фальшиве. Ти коли-небудь питав себе, ким для нього був ти?
– Так, – відповів він. – І я не певен, що йому було легко зі мною. Але я був єдиним, хто не нагадував йому про зраду. Я не виправдовую його, Соломіє. Просто… це був його вибір.
– А заповіт?
– Це теж був його вибір.
Я подивилась у вікно. Старий яблуневий сад, де ми з мамою колись збирали яблука для пирога. Тепер усе виглядало фальшиво. Навіть спогади.
Наступного дня я поїхала до пані Лариси, подруги моєї мами. Вона зустріла мене, як завжди: у хустці, з пухкою булкою на тарілці.
– А ти ж давно не була. Що трапилось?
– Я хочу правду, пані Ларисо. Про маму. Про мене.
Вона застигла. Витерла руки об фартух і сіла навпроти.
– Це важко, дитино. Але, мабуть, маєш право знати.
Я кивнула.
– Твоя мама… була щира. Надто щира. І дуже самотня. Іван був хорошим чоловіком, але… замкнутим. Вона колись казала мені, що відчуває себе пустою. А потім з’явився хтось. Ніхто з нас не знав, хто. Але я бачила її погляд. Вона світилася. А потім завагітніла тобою.
– І він знав?
– Знав. Але лишився. Сказав, що це його хрест. Що діти не винні. Але відтоді змінився. Стало більше тиші. Мовчання між ними було, як стіна.
Я дякувала і йшла, тримаючи себе в руках. Але коли повернулася до батькового двору, не витримала. Розридалася на порозі. Я не знала, хто я. Не донька. Не спадкоємиця. Не частина цієї історії. І водночас… я була тут усе життя.
Олег чекав на терасі. Я сіла поруч.
– Я не претендую ні на що, – прошепотіла я. – Але хочу знати: хоч хтось у цьому домі любив мене по-справжньому?
Він подивився на мене довго. А тоді промовив:
– Я любив. І мама любила. Може, тато не вмів показати це. Але… ти була для нас родиною.
Я кивнула. Сльози текли самі. І все ж я не могла змиритися. У мене лишалося питання, на яке ніхто вже не дасть відповіді:
Чи може людина бути частиною сім’ї, якщо вона збудована на брехні?
А як думаєте ви?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
