– Я до цього часу не розумію, де ми помилилися? – зітхає п’ятдесятилітня Лариса. – Дочка в п’ятнадцять років зовсім відбилася від рук. Сім’я у нас благополучна, повна, дочку все з народження буквально носили на руках. Доносилися… Тепер вона таке творить! В голові не вкладається!
Дочка Лариси, Ілона – довгоочікувана, вимучена дитина, народжена в всупереч діагнозами і думку медичних світил. Лікарі в один голос говорили Ларисі, що дітей у неї не буде. Тому і вагітність, і народилася свого часу дівчинка стали просто світлом у вікні для всієї родини.
Над Ілоною з самого народження тряслася вся велика родина: двоє бабусь, дідусь, ну і звичайно ж мати з батьком.
Ілону одягали і взували років до восьми, не давали нахилитися зайвий раз, зав’язували шнурочки і бантики, водили за руку до школи і на гуртки, вибирали кісточки з черешні і плівки з апельсинів, з приводу кожного чиха викликали на будинок платного педіатра з рекомендаціями і регаліями . Про жодні садках і мова не йшла.
До четвертого класу Лариса не працювала – займалася дитиною. Робила з донькою уроки, водила її на гуртки, читала вголос, робила вироби в школу, які перемагали на всіх конкурсах, мало не кожен день телефонувала з вчителькою і складалася в усіх можливих батьківських комітетах.
У початковій школі дочка тільки радувала. Лапочка, відмінниця, вся в білих мереживах і запаморочливих бантах. Грамоти пачками, призи, нагороди, перемоги в шкільних олімпіадах, які відзначалися всією сім’єю з розмахом – як реальний великий прорив.
Бабусі пекли пироги, вся сім’я причепурюються і сідала за стіл, вшановувала переможницю і дарувала їй подарунки за успіх.
В середині четвертого класу Лариса влаштувалася-таки на роботу – всупереч волі всієї родини, «кинула дитину», як тепер бурчить свекруха.
Хоча роботу знайшла поруч з будинком і до обіду – влаштувалася в медлабораторію робити аналізи, до восьми йде, до п’ятнадцяти тридцяти вже вдома. Поки дочка в школі – Лариса на роботі, зате і різноманітність в життя, і копійка в руки, і дитина не страждає. Начебто.
Проте десь саме з четвертого-п’ятого класу Ілона якось спочатку перестала блищати, а потім і покотилася вниз. Повільно, спочатку начебто непомітно…
Зараз Ілоні п’ятнадцять і вона остаточно відбилася від рук. Її не знатимуть і з нею не справляються ні вчителі, ні рідні. Люблячим бабусям, які їй шапочку зав’язували і попку витирали мало не до останнього часу, грубіянить в очі і доводить до сліз, дідові її і зовсім намагаються не показувати, бояться, що старого інфаркт вистачить.
Батьків не ставить ні в що, школу прогулює, бреше, курить, майже не вчиться. Хлопчики змінюються як рукавички і що робити з цим з усім, добропорядна Лариса не доклав розуму.
Вона такою не була, це сто відсотків. Та взагалі в ті часи у них такого не було! Були, звичайно, меткі девахи, але все суцільно з неблагополучних сімей, до того ж в порівнянні з Ілоною, як розуміє Лариса, вони були просто ромашками. Боялися дорослих, ховалися, як-то вчилися, але тут…
Тут же взагалі якесь пекло. Ще півроку тому Лариса боялася, що дочка принесе в подолі, але тепер вже зрозуміла, що Ілона в свої п’ятнадцять вже пройшла вогонь, воду і мідні труби, практично вже профі, так що ранній дитиніможна, напевно, не боятися…
Де, як, в який момент помилилися? – не перестає кожен день провертати в голові Лариса. Як так могло статися? Чому? Хто винен?
Обійшли всіх відомих психологів, вердикт кинув сімейство в шок – дитині, виявляється, не вистачає… любові.
Але як таке може бути? Цю любов дівчинка з народження сьорбала величезною ложкою, буквально купалася в любові та уваги, все життя шістьох дорослих крутилася навколо неї. Причому, адже «любили» сумлінно, всім серцем, що не відкуповувалися подарунками, а проводили час, тягали на руках…
Начебто дорікнути себе ні в чому. Або є? Лариса звинувачує себе – може, не треба було працювати? Поки вона сиділа вдома з дитиною, все ж було добре, як тільки вийшла – все покотилося в прірву…
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
