– Я до вас на свята не приїжджала, то ж тепер хоч відпочину в санаторії в Закарпатті, – сказала Лідія Петрівна, коли дзвонила на вайбер. – Андрійку, в тебе ж завжди на карті гроші є. Ти мені сьогодні 20 тисяч перекинеш, чи вже завтра?
Я ледь не поперхнулася булочкою, яку саме смакувала. В голові відразу промайнули всі ті роки, коли ця жінка приїжджала до нас на всі свята, починаючи з Різдва, Великодня і закінчуючи навіть днем народження нашого молодшого сина. І жодного разу, жоднісінької копійки на продукти чи подарунки не витратила. Ні, ну якось вона принесла коробку цукерок, але такі дешеві, що діти навіть їсти не захотіли.
Цього року я була щаслива. Вперше за довгі роки Лідія Петрівна не змогла приїхати до нас на Різдво. Сказала, що “перенесла недугу” і не хоче ризикувати здоров’ям. Я мало феєрверки не запускала! Нарешті вдалося відсвяткувати по-справжньому сімейне свято – без її невдоволених поглядів, критики моїх страв та постійних зауважень щодо виховання дітей.
Я навіть відчула, як вдома стало легше дихати, спокійніше, без цього постійного відчуття, що хтось слідкує за кожним твоїм кроком і шукає, до чого б причепитися.
– Уляно, а що це в тебе в пампушках так мало начинки?
– Ой, а ти знову купила дітям іграшки? Краще б на щось корисне гроші витратила!
Але, як виявилося, вона знайшла спосіб “нагадати” про себе.
– Мамо, – озвався Андрій, трохи зашарівшись, – а чому саме 20 тисяч? Це ж досить велика сума.
– Ой, Андрію, ну що за питання? Це ж путівка, плюс харчування, плюс масажі. Я ж не молода вже. Хочу собі хоч трохи пожити для себе, – зітхнула вона.
Для себе. Оце так! А ми з Андрієм для кого живемо? Для себе? З двома дітьми-школярами, які постійно потребують то нових зошитів, то форми на фізкультуру, то екскурсій, то додаткових занять…
Я більше не могла мовчати:
– Лідіє Петрівно, а ви не думали, що ми теж хочемо “пожити для себе”?
– Ой, Уляно, – аж спохмурніла вона, – я ж не прошу вас мені дарувати ці гроші. Просто займи, Андрію, а я як пенсію отримаю – все поверну!
Ага, поверне. Як тоді, коли “позичала” на новий холодильник, бо старий “такий гучний, що вночі не сплю”. І де той холодильник? Андрій потім сам на роботі підробляв, щоб дірку в бюджеті залатати.
– Мамо, може, вам варто розглянути дешевший варіант відпочинку? – обережно запропонував Андрій.
– Та ви що! У мене подруга була в тому санаторії, так каже, там як в раю! А хіба я гірша? Я ж не чужа для вас людина!
Не чужа. Але чомусь, коли ми з дітьми хотіли влітку на море, вона сказала:
– Ой, не час зараз гроші на таке витрачати.
Зате її “раю” час.
– Мамо, я подумаю, – закінчив Андрій і відключив вайбер.
Я подивилася на нього з-під лоба:
– Андрію, ти ж розумієш, що вона знову просто хоче жити на широку ногу за наш рахунок?
– Розумію. Але це ж мама…
І от як бути в таких ситуаціях? Чи маю я право наполягати, щоб він не давав гроші? Чи варто знову мовчати і дозволяти Лідії Петрівні користуватися нашою добротою? Як би ви вчинили на моєму місці?