Я доглядала і за батьком, і за матір’ю до самого їхнього останнього дня, тому батьківська оселя залишилася на моєму піклуванні. Та ось одного ранку на порозі з’явилася Соломія, моя рідна сестра. Вона встигла попрощатися лише з татом, а доглянути маму їй не вдалося.

Ми ніколи не знаходили спільної мови, а тепер змушені ділити один дах. І якщо на саму Соломію я ще намагалася заплющити очі, то її рішення привести в дім шістдесятирічного супутника – це вже справжній перебір. Тепер доводиться замикатися у своїй кімнаті, аби зайвий раз не зустрічатися з ними.

Я ще стримувала емоції, коли Соломія сама повернулася до батьківського помешкання, але тиждень тому вона вирішила оселити тут свою нову прихильність. Це, на мій погляд, уже за межею допустимого. Мало того, що я змушена жити з сестрою, з якою маю вкрай напружені стосунки, так вона ще й привела цього чоловіка.

Коли я з’явилася на світ, моїй старшій сестрі виповнилося чотирнадцять років. З самого малечку ми не ладнали. Соломію завжди обурювало, коли вона планувала зустріч із друзями, а її “навантажували” необхідністю наглядати за мною.

Щойно матінка збиралася придбати мені щось із нового одягу чи взуття, Соломія прямувала до комори, де зберігалися її речі, віддавала мені свій старий одяг і взуття, а кошти, призначені для покупки, забирала собі. Вона завжди була надзвичайно егоїстичною, і такою ж залишилася, хоча їй уже далеко за п’ятдесят.

Як тільки я завершила навчання в медичному коледжі, не стало батька, а здоров’я матері в той час значно погіршилося. Соломія тоді мешкала в іншому регіоні і майже не цікавилася батьківськими справами. Її сімейне життя не склалося, і тривалий час вона сама виховувала доньку, Тетянку. Вони переїжджали то від одного залицяльника, то до іншого.

Я ж рано стала вдовою, дітей у нас із чоловіком не було. Я оселилася з мамою в її двокімнатній квартирі, оскільки потребувала постійного догляду. Після того, як не стало батька, Соломія приїздила на прощання. А ось коли відійшла матінка, вона була за кордоном і не встигла повернутися.

Я залишилася в двокімнатній квартирі сама. Після відходу матері наше спілкування із сестрою звелося до мінімуму. І ось, коли я потроху звикла до самотнього життя і цілком присвятила себе роботі медсестрою, Соломія знову з’явилася на порозі.

Виявляється, вона не має власного житла, орендувати не бажає, а племінниця Тетяна вже живе зі своїм хлопцем. Тож Соломія повернулася до батьківського дому, на який має такі ж законні права, як і я.

Але що робити мені в цій ситуації? Я не можу її терпіти, а вона ще й привела тиждень тому в нашу квартиру цього сивого чоловіка. Тепер я намагаюся якомога рідше виходити зі своєї кімнати.

Я розмірковувала про можливість розміняти житло, але, враховуючи вартість нерухомості, вистачить хіба що на помешкання десь на самій околиці нашого міста. Як мені тепер бути? Відчуваю, що все моє життя іде шкереберть, а Соломія постійно дратує мене своєю присутністю.

Здавалося б, що може бути простішим, ніж жити у власній квартирі, працювати на улюбленій роботі та мати можливість спокійно насолоджуватися тими рідкісними хвилинами тиші, які залишаються після чергувань? Але доля, схоже, мала на мене свої плани.

Я завжди була “меншенькою” і “слабшою” ланкою в нашій родині. Соломія, старша на чотирнадцять років, випромінювала впевненість і силу, якої мені завжди бракувало. Вона була вродливою, розумною, але водночас такою холодною і відчуженою. Усі її вчинки були націлені на власну вигоду.

Ну що ти, мала, знову під ногами плутаєшся? – часто говорила вона, коли я, шестирічна дівчинка, намагалася приєднатися до її ігор. Матінка завжди намагалася нас примирити, але це було неможливо.

Мар’янко, Соля старша, вона має більше досвіду, прислухайся до неї,

– просила мама. Але як прислухатися до людини, яка відверто тобою нехтує?

Я пам’ятаю випадок, коли мені виповнилося вісімнадцять. Я тільки-но вступила до коледжу і мріяла про нове, гарне пальто.

Мамо, можна я собі куплю те бежеве пальто? Воно мені так пасує! – з ентузіазмом питала я.

– Та нащо тобі те нове? У мене в шафі є майже нове, трохи завелике, але ти ж підростеш. Бери моє, а гроші на інше витратимо,

– Тут же втрутилася Соломія, випереджаючи матір. Мама лише зітхнула, не бажаючи сперечатися. І так було завжди. Вона віддавала мені речі, які сама вже не носила, а кошти від батьківських подарунків чи на обновки перекочовували до її кишені. Вона пояснювала це тим, що “їй потрібніше, бо вона вже доросла і має більше потреб”.

Коли не стало батька, світ перевернувся. Мама, яка завжди трималася завдяки його підтримці, почала швидко згасати. Їй був потрібен постійний догляд, а я щойно закінчила навчання. Вибір був очевидний: залишитися вдома і піклуватися про неї. Я відклала свої мрії про роботу в великому місті та повністю присвятила себе мамі.

Соломія тим часом облаштовувала своє життя за кілька сотень кілометрів. Її чоловік пішов, залишивши її одну з Тетянкою. Вона постійно скаржилася по телефону, що їй важко, але жодного разу не запропонувала допомоги чи хоча б не приїхала на довше. Її візити були короткими, “наскоками”.

Ох, Мар’яно, ти така молодчинка! Якби не ти, я б не знала, що й робити! Я тут так зайнята, постійні справи,

– говорила вона, швидко випиваючи каву і зникаючи.

Після того, як матінка відійшла у вічність, я відчула порожнечу і, водночас, якесь дивне полегшення. Біль від втрати був величезний, але обов’язок, який я несла стільки років, нарешті був виконаний. Я залишилася одна в двокімнатній квартирі, де кожен куток нагадував про батьків.

Я зосередилася на роботі. Моя робота медсестри в невеличкій приватній клініці стала моїм порятунком. Колеги, пацієнти – це все, що наповнювало моє життя сенсом. Я навіть подумувала про те, щоб взяти ще одне чергування, аби не залишатися в цій надто просторій для однієї людини квартирі.

І тут, як грім серед ясного неба, з’явилася Соломія. Не подзвонила, не попередила – просто приїхала з двома валізами.

Привіт, сестричко! Я тут вирішила трохи пожити. Як ти знаєш, з орендою зараз суцільні проблеми, а Тетянка вже має своє життя. Чого б мені не пожити в нашій спільній хаті?

– заявила вона так, ніби ми до цього щойно розмовляли.

Я була, м’яко кажучи, ошелешена. Але усвідомлювала: квартира належить нам обом. Вона має повне право тут перебувати. Напруження в повітрі можна було різати ножем. Ми уникали одна одної, як могли, обмежуючись короткими, сухими фразами.

Але справжній “сюрприз” чекав на мене тиждень тому. Я поверталася з нічного чергування, втомлена, мріяла лише про гарячий душ і кілька годин сну. Відчиняю двері, а в коридорі стоять дві пари взуття: моє і… ще одне, чоловіче, великого розміру.

Мар’яно, познайомся, це Сергій. Він тепер теж тут житиме,

– радісно оголосила Соломія, виходячи з кухні в халаті. Поруч з нею стояв сивий, кремезний чоловік років шістдесяти, з добродушною, але дещо нахабною посмішкою.

Вітаю. Соломія мені стільки про тебе розповідала! Ти не хвилюйся, ми не завдаватимемо клопоту,

– сказав Сергій, простягаючи мені руку. Я лише ледь кивнула у відповідь, відчуваючи, як усередині все стискається від обурення. Сергій? У нашій квартирі? Без жодного обговорення?

Виявилося, Сергій – її новий знайомий, який теж має проблеми з житлом. Я не розумію, як можна привести чужу людину в чужу квартиру, де ти сама ледве терпишся! Квартира, у якій пройшло моє дитинство, де кожна річ зберігає пам’ять про батьків, перетворилася на прохідний двір.

Тепер моє життя – це постійне маневрування. Я прокидаюся і чекаю, поки вони поснідають, щоб вийти на кухню. Вечорами замикаюся в кімнаті і слухаю їхні розмови. Соломія та Сергій поводяться так, наче я тут гостя, а не господиня, яка доглядала цю оселю і батьків стільки років.

Я розглядала варіант із розміном. Наприклад, продати нашу “двушку” і купити дві “однушки”. Але рієлтор сказала, що за нинішніми цінами в нашому містечку це буде вкрай невигідно. За виручені кошти ми зможемо купити лише дві квартири десь на околиці, з дуже поганим сполученням і, можливо, навіть у старих будинках. А мені ж потрібно добиратися на роботу.

Мар’яно, ти постійно якась напружена. Розслабся! Життя одне,

– повчально сказала мені Соломія, коли я зайшла на кухню по воду.

Життя одне, але це моя квартира! І я не збираюся терпіти, що ти приводиш сюди кого хочеш,

– ледь стримуючи гнів, відповіла я.

Ну, ти ж розумієш, мені самій сумно, а Сергій такий добрий і розуміючий. Ти ж сама живеш, нікого не маєш,

– відповіла вона з такою удаваною співчутливістю, що мене аж пересмикнуло.

Моє життя, яке я ледве-ледве вибудовувала, розвалюється. Я почуваюся чужою у власному домі. Усі мої зусилля, всі роки догляду за батьками, схоже, пішли псу під хвіст. Соломія, яка нічого не робила, тепер насолоджується “плодами” моєї праці.

Що ж мені тепер робити? Як жити далі? Чи варто мені продавати квартиру і втрачати в грошах та комфорті, щоб тільки позбутися її присутності? Чи є інший вихід?

Дорогі читачі, що б ви порадили мені в цій ситуації?