Я думала, що, витративши 10 000 гривень на оновлення гардероба мого свекра Кирила, я роблю добру справу. — Катю, а можна мені ще ось ту чоловічу сумку за 3 000 гривень? — почула я біля каси, і в ту мить зрозуміла, що мою великодушність він прийняв за безлімітний кредит

Я взяла свекра на розпродаж в Чорну п’ятницю, бо його одяг був застарілий. А він мене прийняв за свій особистий банкомат! Хто б міг подумати, що мій доброзичливий вчинок обернеться для мене таким великим розчаруванням і образою. Я думала, що роблю щось хороше, намагаючись оновити гардероб свекра, який роками ігнорував моду і ходив у речах, що пам’ятали ще моє дитинство. Проте замість вдячності я отримала лише почуття, що мене просто використали.

Мене звати Катерина, мені тридцять два роки, і я вже п’ять років одружена з Іллею. Ми живемо у великому місті, де шалений ритм життя диктує свої правила, зокрема і в одязі. Ілля — чудовий чоловік, уважний та люблячий. Він завжди підтримує мої ініціативи, і коли я запропонувала взяти його батька, пана Кирила, на розпродаж, він одразу погодився.

— Слухай, Ілля, — сказала я якось увечері, коли ми вечеряли. — Твій тато… ну, ти ж бачиш. Він ходить у тих самих светрах, яким років двадцять, і в старих поношених штанях. Мені його шкода. Вже давно треба оновити його гардероб. Тим більше зараз Чорна п’ятниця, можна знайти щось пристойне за гарною ціною.

Ілля подивився на мене з посмішкою.

— Ти в мене справжнє золото, Катрусю. Я сам про це думав, але якось руки не доходили. А він же старовір, сам нізащо не піде.

— От і чудово, — підсумувала я. — Ми візьмемо його із собою, пообіцяємо смачний обід, і він не зможе відмовитися. Це буде мій подарунок йому. Я хочу, щоб він виглядав сучасно і відчував себе комфортно.

Пан Кирило — чоловік із непростим характером, але я завжди намагалася знайти до нього підхід. Він вдівець, живе сам у сусідньому містечку, іноді приїжджає до нас. Ми з ним завжди були у досить теплих стосунках, принаймні мені так здавалося. Він любив розповідати про своє життя, а я терпляче слухала. Він був досить економним, навіть скупим, що було однією з причин його застарілого гардероба.

Ми подзвонили йому наступного дня.

— Тату, ми з Катею хочемо тебе запросити на шопінг, — почав Ілля. — Зараз великі знижки, Чорна п’ятниця, і ми хочемо купити тобі нових речей.

— Навіщо мені нові речі? — пробурчав Кирило. — Мої ще цілком пристойні. Це все ваша молодіжна вигадка.

— Нічого подібного, тату, — втрутилася я, взявши слухавку. — Це прекрасна можливість купити якісні речі за вигідною ціною. А після шопінгу ми поведемо тебе в твій улюблений ресторан, на ту смачну рибну страву, яку ти так любиш.

Це був наш козир. Пан Кирило обожнював той ресторан. Після недовгих вмовлянь він погодився.

— Добре, вмовили. Але щоб довго там не ходити. Я не люблю ці ваші стовпотворіння.

Він приїхав у суботу вранці, вдягнений у той самий сірий светр із витягнутими ліктями. Ми одразу вирушили до найбільшого торговельного центру в місті. Я заздалегідь підготувала список магазинів, де можна було знайти класичний чоловічий одяг.

— Катю, я сподіваюся, ти не витрачатимеш на мене купу грошей, — сказав Кирило в машині. — Я людина невибаглива.

— Не хвилюйтеся, пане Кириле, — запевнила я його. — Я знаю, як економити. Ми купимо тільки потрібне і якісне.

Перший магазин, куди ми зайшли, пропонував гарні класичні пальта. Я одразу ж звернула увагу на темно-синє, вовняне.

— Подивіться, яке гарне, — сказала я. — Вам дуже личитиме.

Кирило неохоче приміряв його. Воно сиділо ідеально.

— Ну, ніби нічого, — визнав він. — Але, мабуть, дороге.

Я подивилася на цінник. Зі знижкою воно коштувало близько п’яти тисяч гривень.

— Ми його беремо, — вирішила я. — Це мій подарунок.

Потім ми зайшли в магазин сорочок. Я вибрала кілька базових кольорів: білу, блакитну та світло-сіру. Кирило стояв осторонь, склавши руки.

— Не бачу сенсу купувати стільки сорочок, — бурчав він. — У мене ж є.

— Ваші сорочки вже вицвіли, пане Кириле, — м’яко заперечила я. — А ці — з натуральної бавовни. Вони будуть приємні до тіла.

Він лише хмикнув. Наступною була черга штанів. Ми довго шукали, бо він був дуже прискіпливий до крою. Зрештою, вибрали дві пари — класичні чорні та сірі чіноси.

Я була дуже задоволена. Ми купили йому нове пальто, три сорочки, дві пари штанів, теплий кардиган і навіть нові шкіряні черевики. Я витратила близько десяти тисяч гривень, але раділа, що мій свекор тепер матиме пристойний вигляд.

Коли ми йшли до каси, Кирило раптом зупинився біля вітрини з електронікою.

— Катю, подивися, який тут телефон, — сказав він, показуючи на останню модель, що коштувала близько вісімнадцяти тисяч гривень. — У мене ж мій старий, ледве працює.

Я була здивована. Це не входило в наші плани.

— Пане Кириле, ми ж прийшли за одягом, — нагадала я. — А цей телефон дуже дорогий.

— Ну і що? — сказав він. — Ти ж сказала, що хочеш зробити мені подарунок. А мені цей телефон дуже потрібен, щоб із вами частіше зв’язуватися.

Я відчула, як у мене щось всередині опустилося.

— Але ж це зовсім інша сума, — спробувала пояснити я. — Я не розраховувала на такі витрати. Я вже витратила на одяг.

Він насупився.

— Тоді купи мені хоча б цю електричну зубну щітку. Це ж дрібниця. Я чув, вони дуже добре чистять зуби.

Щітка коштувала близько двох тисяч гривень. Я не могла повірити, що він настільки нахабно просить. Але ж ми вже були біля каси, і я не хотіла влаштовувати сцену.

— Добре, — сказала я, зціпивши зуби. — Я куплю вам щітку.

Ми оплатили покупки, і я вже видихнула з полегшенням. Але на виході з магазину він знову мене зупинив.

— Ой, Катю, а можна мені ще ось ту чоловічу сумку? — Він показав на дорогу шкіряну сумку-месенджер, близько трьох тисяч гривень. — У мене ж немає нормальної. А мені ж треба носити документи.

Цей момент став для мене вершиною його нахабства. Я відчула, як мене охоплює недобре почуття.

— Пане Кириле, — сказала я, намагаючись зберегти спокій. — Я купила вам дуже багато речей. Це був мій подарунок. Я не можу купити вам усе, що ви побачите. Я не ваш банкомат.

Він ображено підняв брови.

— Що ти таке кажеш, Катерино? Я думав, ти добра людина. Тобі шкода грошей для батька твого чоловіка?

Ця фраза просто мене добила. Я обернулася до Іллі, який мовчки стояв поруч, ніби не знав, що йому робити.

— Ілля, ти щось скажеш? — запитала я.

— Тату, Катя і так багато тобі купила, — нерішуче промовив Ілля. — Може, досить?

— Я просто просив сумку, — пробурчав Кирило. — А ти, Ілля, завжди на боці своєї дружини.

Я зрозуміла, що цей шопінг не принесе мені радості, а лише прикрощі. Ми швидко поїхали з торгового центру. Кирило всю дорогу мовчав, надувшись. Ми повезли його в той ресторан, але навіть смачна риба не змогла поліпшити його настрій.

Після обіду ми відвезли його додому. Він вийшов з машини, забравши всі свої пакети, навіть не сказавши спасибі.

— До побачення, — лише промовив він.

Я почувалася спустошеною і розчарованою. Я хотіла зробити добро, а мене використали і ще й образили. Ввечері я поговорила з Іллею.

— Я не розумію, Ілля. Чому твій батько так поводився? Він просто скористався моєю добротою.

— Вибач, Катрусю, — сказав Ілля, обіймаючи мене. — Я не очікував такого від нього. Він завжди був економним, але не нахабним. Може, він думав, що якщо ми багаті, то можемо дозволити собі все?

— Але ж ми не багаті! Ми просто заробляємо. І це були МОЇ гроші, які я хотіла витратити на нього, — сказала я, відчуваючи образу. — Я ніби віддала йому борг.

Ми довго обговорювали цю ситуацію. Ілля обіцяв поговорити з батьком. Але навіть після його розмови ситуація не змінилася. Кирило зателефонував нам лише через кілька днів, щоб сказати, що він повернув нові черевики, бо вони йому нібито тиснути. А замість них попросив нас перерахувати йому вартість тих черевиків, бо йому потрібні гроші на ремонт даху.

Це був останній раз, коли я запропонувала йому допомогу. Тепер я зрозуміла, що для нього наша доброта — лише можливість отримати вигоду. Я відчула глибоке розчарування. Я ніколи не думала, що така ситуація може трапитися зі мною.

Я не знаю, як мені тепер спілкуватися з ним. Чи варто мені продовжувати робити йому подарунки, намагаючись зберегти мир у родині? Чи варто мені дистанціюватися і більше не втручатися в його справи, щоб захистити себе від подальших розчарувань і використання? Який вихід із цієї ситуації був би найкращим?

А ви, дорогі читачі, що б зробили на моєму місці?