Я думав, що Оксана працює за комп’ютером, та коли вона піднялась і пішла до ванної кімнати, побачив не робочу сторінку, а відкрите листування у месенджері. Хотів, як і завжди, натиснути на “вийти” і “влізти” у свої танки, та перший рядок заставим мене оговтатися. – Леся, ти собі не уявляєш, як мені важко з ним. Моє життя з Романом нестерпне. – Читати кожен рядок було гидко. Стільки нового я дізнався про себе.
***
Живеш і живеш. Частенько не помічаючи, що відбувається навколо, тому що маєш своє уявлення. Ми з дружиною познайомилися давно. Довго зустрічалися.
Потім весілля, поява сина. І ось Оксана пішла у ванну кімнату і забула вийти з фейсбуку, тому я міг бачити все її листування.
Спочатку я просто хотів натиснути Вихід. Так зазвичай і роблю, але фраза “Я так втомилася його терпіти!” кинулася в очі.
Я так втомилася його терпіти! Леся, розумієш, що дратує так жити, а який у мене вибір? Що я можу зробити?
Переїхати до батьків на голову і дитину з собою взяти? І що далі буде? Як мені жити? Я не потягну, розумієш? Мужика іншого шукати не варіант. Тимко невеликий ще, куди з причепом-то?
Я читав, дізнавався думку своєї дружини про себе. Про те, як мої якісь звички її дратують, як вона ночами сподівається, що “не полізе”. Фраза така “полізе”… Мені було гидко.
З одного боку від того, що вона все це приховувала. З іншого боку, що я такий телепень всього цього не помічав. Пройшла у неї любов, а без любові жити сім’єю їй важко.
Я купив путівку. Послався на робочу необхідність. Вирішив, що мені треба подумати, а Оксана нехай відпочине від мене. Раз так втомилася мене терпіти.
Образа пролізала періодично. Охоплювала злість, але швидко проходила. Я не хочу, щоб хтось мучився від того, що проводить зі мною час.
Квартира моя, куплена до шлюбу. Досить велика, я можу продати, додати і купити дві.
Я не хочу, щоб Оксана переїжджала до батьків. Артему там буде не зручно, та й бачити хочу його частіше, щоб жив ближче.
Грошей перший час давати буду на сина і її проживання, допоможу з роботою або зайнятістю.
Я повернувся додому. Був будній день. Я попросив, щоб Оксана взяла паспорт. І приділила мне 2 години часу. На обличчі появилася посмішка, але я знав, що за нею ховається.
– Підемо, подамо на розлучення. Не треба зайвих слів. Я хочу спокійно вирішити це питання. Я знаю твоє нинішнє ставлення до мене, терпіти мене не треба. Вибач, я не стримався і прочитав. Так, знаю, що негарно, але зате чесно. Ні Артема, ні тебе я не ображу. Квартиру поділимо. Жити будете окремо, але поруч.
Оксана вийшла мовчки з автівки. По моєму виразу обличчя вона зрозуміла, що говорити марно. Краще зараз діяти. Я був в дивному стані. З одного боку, все не дуже. З іншого боку, добре, що зараз. Як я зрозумів, терпіння триває вже 3 роки.
Ми не стали вести якісь діалоги. Я не хотів чути подібне ще і в голос. Зібрав частину речей. Взяв Артема, наступало літо, поїхали з ним жити на дачу до моїх батьків. Нехай Оксана розбирається в своєму новому житті.
Обіцянку я дотримав, купив квартири в одному будинку, в різних під’їздах. Артем прийняв все нормально, йому навіть подобалося бігати між квартирами. Оксані я висилаю достатньо грошей. Плюс допоміг прилаштувати її на роботу.
Нещодавно від неї прийшло повідомлення:
Я тебе не вартую, ніколи не вартувала. Ти в сто раз краще за мене. Я так жалію, що поступила з тобою так само, що мовчала, не намагалася вирішувати. Ти міг мені віддати тим же, але ти в черговий раз врятував мене.
Я не знаю, чим я заслужила тебе! Дякую тобі за все! Я знаю, що тобі не особливо цікаво, але я сильно за тобою сумую. Знаю, що пізно… Вибач!
Мені хотілося відповісти їй… І я сумую… Але я просто видалив повідомлення.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
