Я дивлюся на рахунок за газ на 1500 гривень і думаю: як же Василь усе це робив одним кліком? — Катю, не переймайся, я заплачу, — казав він щоразу, посміхаючись. — Ти ж моя королева. А тепер, коли Василя не стало, цей червоний штамп “терміново” змушує мене тремтіти — весь наш затишний світ ось-ось розлетиться на шматки, якщо я не знайду в собі сили розібратися в цій пастці з цифр і паперів.

Василь завжди сміявся так, ніби весь світ – це велика пригода, а я – його головна героїня. А тепер тиша. Така, що аж у вухах дзвенить. І рахунок за електрику на столі, з червоним штампом “терміново”. Як же це, Василю? Ти ж усе робив сам…

Раніше наше життя було як пісня – легка, мелодійна, з присмаком меду. Ми познайомилися на ярмарку влітку, коли сонце палило так, що асфальт танув під ногами. Я стояла біля лотка з вишиванками, обираючи подарунок для сестри, а він підійшов з букетом польових квітів, ніби зійшов з якоїсь старої казки.

“Красуне, – сказав він, – ці квіти тьмяніють біля твоєї посмішки”. Я засміялася, бо чоловіки з компліментами – то як дощ у посуху: рідко, але приємно. А Василь не зупинився. Запросив на каруселі, купив морозиво з вишнями, і весь вечір ми гуляли, тримаючись за руки, ніби знали, що це назавжди.

Наші перші роки були повні мрій. Василь працював на заводі, збирав деталі для машин, що йшли на експорт, а я вчилася в педінституті, мріючи про клас з малюками. Він приходив додому з брудними руками, але з такою теплотою в очах, що весь світ здавався чистішим. “Катю, – казав, – ти будеш найкращою вчителькою. А я – твоїм першим учнем”. Він миє посуд, поки я готую вечерю, і завжди знаходив час, щоб прочитати вголос вірші Шевченка.

Ми одружилися скромно, в маленькій церкві на околиці. Гості – родина, друзі, сусіди з нашого подвір’я. Василь надів білу сорочку, яку я вишила сама, і стояв під вінком, як принц. На весіллі він не танцював з іншими – тільки зі мною, кружляючи під “Чорнобривці”, доки ноги не заніміли.

“Ти – моя королева, Катю, – шепотів він. – І я зроблю все, щоб ти такою почувалася щодня”. Ті слова стали нашою клятвою. Він справді робив усе: лагодив дах, коли дощ лив крізь щілини, носив воду з колодязя, бо насос зламався, і навіть вчився пекти мої улюблені сирники, хоч спочатку вони виходили пласкими, як млинці.

Життя не було легким. Економіка хиталася, як корабель у шторм, ціни росли швидше, ніж зарплата. Василь брав підробітки – то вантажником на складі, то механіком у сусіда. Але ніколи не скаржився. “Катю, – говорив, – головне, що ми разом. А гроші – то тимчасове”.

Він купував мені квіти не на свята, а просто так – зірвав на лузі чи купив у бабусі на базарі. А я? Я намагалася бути опорою: варила борщ, що пахнув усім домом, прасувала його робочу куртку, розповідала про дітей у школі, яких вчила малювати соняхи.

Одного разу взимку, коли сніг замітав дороги, Василь занедужав. Спочатку думали – простуда, бо він завжди мерз без шапки. Але кашель не минав, а температура піднімалася, як ртуть у термометрі. Ми поїхали до лікаря в райцентр – черги, аналізи, слова, що лякають більше за грім.

“Треба обстеження в місті”, – сказав доктор, і Василь кивнув, ніби це дрібниця. Але я бачила, як тремтять його руки, коли він ховав папери в кишеню. “Не переживай, люба, – посміхнувся він. – Я ж твій лицар, переможу будь-якого дракона”.

Лікування було дорогим – ліки з аптеки, поїздки на автобуси, що йшли через замети. Василь не хотів, щоб я продавала срібло чи позичала в родичів. “Я впораюся”, – твердив він. А я? Я молилася ночами, тримаючи його руку, і обіцяла Богу все, що могла. Він одужував повільно, але повертався до роботи, ніби нічого не сталося. “Бачиш, Катю? Ми сильніші за все це”, – казав, цілуючи мене в чоло.

Роки минали, як сторінки в старій книзі. Наші діти – Оксана і Андрійко – виросли в теплі. Оксана стала медсестрою, як мріяла, а Андрій – механіком, як тато. Василь пишався ними, як скарбами. “Вони – наше продовження, Катю, – говорив. – А ти – серце всього”.

Він усе ще робив сюрпризи: то квитки на концерт до філармонії, то поїздку на море – не за кордон, а на наше Чорне, де хвилі шепотіли таємниці. Там, на піску, він тримав мене за талію і казав: “Ти не постаріла, а дозріла, як хороше червоненьке”.

Але час – невблаганний гість. Одного ранку Василь не прокинувся. Я кликала його, тормошила, але він лежав тихо, з посмішкою на губах, ніби пішов у сон. Серце стиснулося, як у лещатах. Дзвонила в швидку, сусіди бігли, лікар хитає головою. “серце, – сказав. – Швидко, безболісно”. А я? Я не кричала, не падала – просто сиділа, тримаючи його холодну руку, і шепотіла: “Василю, не кидай мене одну…”

Поховання було тихим, як осінній дощ. Родина зібралася, сусіди принесли пиріжки, священик читав молитви під гілками верб. Я стояла, тримаючи букет з тих польових квітів, що він любив. “Він пішов легко, – сказала Оксана, обіймаючи мене. – Тато завжди казав, що ти – його небо”. Андрій мовчав, але сльози котилися по щоках. А я? Я дякувала всім, бо знала – Василь би не хотів сліз. Він би сказав: “Життя триває, Катю. Тримайся”.

Перші дні були туманом. Дім здавався порожнім, як опущені рукавиці. Я ходила кімнатами, торкаючись його речей: старої куртки в шафі, годинника на тумбочці, книги з закладкою на сторінці про кохання. Діти телефонували щодня, Оксана приїздила з обідом, Андрій лагодив кран, що протікав. “Мамо, ми з тобою”, – казали вони. Але біль – то як тінь, що йде слідом.

А потім прийшли рахунки. Спочатку за газ – папір з червоним написом, цифри, що лякають. Я сіла за стіл, взяла олівець, але руки тремтіли. Як це? Василь завжди платив онлайн, через той додаток на телефоні, паролі знав напам’ять. “Катю, не турбуйся, – сміявся він. – Я все за тебе”.

А тепер? Я дзвонила в банк, слухала гудки, намагалася згадати PIN-код. “Введіть номер карти”, – казав робот. А я не пам’ятала. Сльози капали на клавіатуру.

Наступного тижня – електрика. Рахунок лежав на столі, як вирок. Я пішла до пошти, де баба Галя, наша сусідка, працювала за віконцем. “Катю, – сказала вона, – давай поможу. Але спочатку розкажи, як ти тримаєшся”.

Ми сиділи в її маленькій кімнаті, пили чай з м’ятою, і вона показувала, як користуватися терміналом. “Ось так, дивися: номер, сума, підтвердь”. Я кивала, але в голові крутилося: “Василю, де ти? Хто мене в усьому цьому розбере?”

Діти помітили. Оксана взяла відпустку, приїхала з сином – моїм онучком Сашком. “Бабусю, – сказав він, обіймаючи, – дідусь на небі дивиться. Він пишається тобою”. Ми разом ходили до магазину, обирали продукти, і вона вчила мене користуватися карткою в супермаркеті.

“Не бійся, мамо. Ти сильна”. Андрій встановив новий додаток на телефон, пояснював повільно, з малюнками: “Тут натисни, ось пароль – твоє день народження”. Я сміялася крізь сльози: “Синку, я ж як дитина в цьому світі”.

Але ночі були найгірші. Лежала без сну, слухаючи тікання годинника, і згадувала наші розмови. “Катю, – казав Василь, – якщо щось станеться, ти впораєшся. Ти ж моя цариця”. Я гладила подушку, де він спав, і шепотіла: “Але як, любий? Без тебе все – як пазл без шматочка”. Ранком вставала, варила каву на двох чашках – одну випивала, другу лишила для нього.

З часом друзі підкотили. Тетяна, подруга з молодості, запросила на каву в кафе. “Катю, – сказала, – ти не можеш закритися. Життя – то ріка, пливе далі”. Ми говорили про все: про її внуків, про мої уроки в школі, про те, як Василь танцював на нашому ювілеї. “Він був золотим, – зітхнула вона. – Але ти мусиш жити за нього”. З того дня я почала гуляти – з нею, з сусідками, на базар, де торгувалася за свіжі овочі, як у старі часи.

Одного сонячного дня я наважилася на поїздку. Взяла автобус до моря – того самого, де ми з Василем ходили босоніж. Хвилі шепотіли, чайки кричали, і я сіла на пісок, закривши очі. “Дякую тобі, Василю, – сказала вголос. – За кожну мить”. Вітер приніс запах солі, і вперше за місяці посмішка не була вимушеною. Я сфотографувала ракушки, надіслала дітям: “Життя триває”.

Тепер я вчуся новому. Записалася на курси комп’ютера в клубі для пенсіонерів – там бабусі й дідусі, як я, навчаються користуватися інтернетом. “Ось як оплатити комуналку онлайн”, – каже викладачка, молода дівчина з косою. Я записую, питаю, і раптом розумію: це не страшно. Це просто крок. Василь би посміхнувся: “Бачиш, Катю? Ти завжди була розумницею”.

Але іноді, ввечері, коли сонце сідає за гору, я дивлюся на його фото і думаю: чи встигну я все це опанувати? Чи зможу жити так, як він хотів – з посмішкою, з теплом у серці? Діти ростуть, онуки сміються, а я? Я намагаюся. Бо кохання – то не кінець, то початок.

І ось я запитую вас, дорогі читачі: як ви справляєтеся з такими змінами? Чи є в вашому житті той, хто вчив вас усьому, і як ви тримаєтеся без нього? Поділіться в коментарях – може, ваші історії допоможуть комусь, як мої слова – мені.