– Я гідно виховала свого Антона, і те саме зроблю і зі Златунею, своєю онучкою, – наголосила мені свекруха. А після додала: “Ти свою місію виконала, тепер моя черга

Життя під одним дахом з матір’ю чоловіка перетворилося на щось на кшталт виснажливого марафону, де фінішу не видно. Кожен день — це перевірка на міцність, і я вже не знаю, де брати сили.

Я щиро вірила, що народження онуки, нашої маленької Злати, хоч трохи змінить її погляди, зробить м’якшою. Але ні, моя свекруха, Людмила Іванівна, сприймала дитину не як нове життя, а як “міні-Антона”, що мав успадкувати всі її “правильні” настанови. Коли я спробувала ввести режим сну, вичитаний у педіатра, вона тільки презирливо посміхнулася:

— Моя дитина, а тепер і онука, спала, коли хотіла! Не потрібні мені ці ваші “модні” вигадки. І взагалі, ти лише дружина. Мої поради єдині вірні!

Моя історія не унікальна, але вона моя, і вона болить.

Мене звати Віра, і я вийшла заміж за Антона, чоловіка з “багажем” — гіперопікою його матері, Людмили Іванівни. Вона була жінкою, яка вміла “любити” так, що від цієї любові ставало незатишно. З першої нашої зустрічі я відчула її пильний, оцінюючий погляд, який ніби сканував мене на предмет відповідності її “принцесі”-синові.

Антон був ідеальним сином. Він був її продовженням, її успіхом, її “золотим хлопчиком”, і вона вважала його своєю власністю, своєю гордістю, що не підлягає жодній критиці чи, боронь Боже, впливу ззовні.

Людмила Іванівна завжди чітко окреслювала свої кордони і, що найгірше, кордони всіх інших. Вона не просто мала свою думку; вона мала “істину в останній інстанції”. Її слова звучали як непорушні закони.

— Я краще знаю, що потрібно моєму Антону, — цю фразу я чула частіше, ніж своє ім’я.

Кожна моя спроба зробити наш спільний дім нашим спільним простором, внести бодай якусь зміну в побут чи звичний розпорядок, розбивалася об її стіну тотального неприйняття.

— Тут і без твоїх нововведень усе працювало, — говорила вона, відкидаючи ідею, наприклад, перефарбувати стіну на кухні у світліший колір, який я обрала. — Не треба нічого чіпати. Звикай до того, що є.

Згодом я усвідомила: Людмила Іванівна не лише вважала сина своєю власністю, а й створювала навколо нього непроникний кокон.

Усі друзі, які могли б стати для Антона незалежним джерелом порад чи підтримки, поступово зникали. Людмила Іванівна майстерно створювала ситуації, в яких вони почувалися зайвими.

— Мій Антон не потребує сторонніх порадників, — сухо відповідала вона. — У нього є мати, яка знає все найкраще.

Коли я завагітніла, я потай тішилася: думала, нова роль, нові емоції — це має зламати лід. Але коли народилася наша донечка Злата, ситуація загострилася. Людмила Іванівна дивилася на неї не як на внучку, а як на маленьку копію Антона.

— Я її вирощу, як виростила сина. Це буде ідеальна дитина, — одного разу вона заявила мені, відсторонюючи мене від колиски.

Я почувалася, немов зі мною уклали контракт: я народила дитину, а далі її вихованням займається “королева”. Я була лише “інкубатором” і зараз виконувала роль мовчазної тіні, що готує, прибирає і ні в чому не має права голосу.

Моя душа прагнула самостійності, я мріяла про власну квартиру, про місце, де я буду єдиною господинею, а ми з чоловіком зможемо самі вирішувати, як виховувати нашу доньку. Але реальність була такою, що моєї зарплати та зарплати Антона вистачало лише на оренду кімнати, а для повноцінного житла, навіть однокімнатної квартири, потрібні були великі кошти. Купити щось у кредит — це означало б працювати на дві роботи, що було просто неможливо з маленькою дитиною.

Сьогодні я вирішила зробити ще одну, останню спробу утвердити своє право на материнство і на життя у цій родині. Я вирішила піти “в атаку” на її улюблену сферу — виховання. Я знайшла інформацію про корисні розвиваючі ігри для немовлят і вирішила спробувати метод “емоційного” розвитку.

Я почала читати Златі казки, змінюючи голос і імітуючи звуки природи. Мені здавалося, що дитина з інтересом слухає. І саме в цей момент до кімнати увійшла Людмила Іванівна.

— Що це за дивина? — пролунав її голос.

Я пояснила, що це допомагає розвивати слух і уяву.

— Ти геть розум втратила, Віро, — сказала вона, наблизившись. — Златі пів року. Ти не мати, ти просто додаток до мого сина. Не вигадуй зайвого. У нас в сім’ї такого ніколи не було, і не буде.

Вона вихопила з моїх рук книжку, а я відчула, як моє серце стиснулося від безсилля. Це було не лише заперечення мого методу, це було заперечення мого існування як матері та особистості.

— Мені не потрібні твої поради. Ти не рівня мені, — додала вона, з виглядом, ніби я намагалася її образити.

Я подивилася на Антона. Він стояв у дверях, тримаючи в руках чашку чаю, і, здавалося, просто не помічав того, що відбувається. Він був мовчазним свідком, який волів не втручатися, не “ображати” матір, залишаючи мене віч-на-віч із цією напругою.

Його мовчання було найважчим. Я зрозуміла, що проблема не лише у свекрусі, а й у моєму чоловікові, який обрав “нейтралітет” замість захисту своєї дружини та дитини. Його слова: “Ну, мамо ж не хотіла тобі зла, Віро. Вона ж досвідчена” — пролунали для мене, як вирок.

З того дня напруга в домі стала такою густою, що її можна було різати ножем. Я намагалася уникати Людмилу Іванівну, спілкувалася з нею лише про необхідне і лише в присутності чоловіка, але й це не завжди рятувало.

Одного разу я вирішила приготувати сирну запіканку за новим рецептом — з додаванням гарбуза. Це був мій маленький протест, моя спроба внести “свій” смак у їхнє “правильне” меню. Людмила Іванівна зайшла на кухню, коли я саме ставила її до духовки.

— Віро, що це за помаранчева субстанція? — запитала вона. — Ми таке не їмо. Мій син звик до класичної запіканки, як у мене.

— Людмило Іванівно, це гарбуз. Це корисно і це просто новий рецепт, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій.

— Прибери це, — наказала вона. — Не треба псувати продукти. Я сама приготую, як треба. А цю свою страву можеш віднести сусідам.

Я відчула, як сльози підступають до горла. У моїй душі кричав голос: “Я тут ніхто!”

Я не могла з’їхати. Світ здавався великим і непривітним. Влаштовуватися на повний робочий день, коли дитина постійно хворіє, — це не вихід. А винаймати житло коштувало майже всю нашу зарплату. Ми опинилися в срібній клітці, де комфорт існування вимірювався ціною моєї гідності. Я розуміла, що мені потрібна стратегія, а не емоції. Але де її взяти?

Що б ви порадили Вірі в такій ситуації: шукати роботу з проживанням, аби тільки з’їхати, чи розробити план протистояння, щоб відновити свої межі, не залишаючи спільного дому?