Я готувала для пасербиці як для рідної доньки, не підозрюючи, що кожна тарілка супу наближає мій відхід. Світлана мовчала при мені, але за моєю спиною створювала образ мачухи з найгірших казок. — Вона вимикає мені інтернет, щоб я не вчилася, — жалілася вона Василю, і він вірив їй без жодних доказів.

Донька Василя від першого шлюбу оселилася в нас раптово, і я з першого дня намагалася стати для неї не мачухою, а справжньою близькою людиною. Світлана була вже підлітком, зі своїми колючими поглядами та мовчанням, яке важко було пробити навіть найтеплішими словами. Я купувала їй найкращі продукти, вишукувала рецепти домашньої випічки, щоб у домі завжди пахло затишком. Мені здавалося, що шлях до серця дитини, яка пережила розлучення батьків, лежить через турботу і спокійну домашню атмосферу.

Василь спочатку не міг натішитися нашими стосунками. Він бачив, як я прасую її речі, як готую її улюблені сирники щоранку, як намагаюся розговорити її після школи. Світлана приймала все це з легким кивком голови, але в її очах я час від часу помічала холодний розрахунок. Тоді я списувала це на складний вік і перенесені стреси. Я вірила, що моя щирість розтопить цей лід.

Минув рік. Світлана ставала дедалі вимогливішою. Вона могла відсунути тарілку з вечерею, над якою я стояла дві години, і просто сказати, що це несмачно. Василь тоді лише зітхав і просив мене не зважати, мовляв, вона ще маленька і не розуміє, скільки праці я вкладаю. Але я бачила, що він дедалі частіше стає на її бік. Якщо виникала суперечка через немите взуття чи розкиданий одяг, Василь м’яко зауважував, що я занадто прискіплива до його доньки.

Одного вечора я почула їхню розмову на кухні. Я саме поверталася з магазину з важкими пакунками. За дверима панувала тиша, яку перервав голос Світлани. Вона говорила тихо, але кожне слово було чітким і просякнутим чимось неприємним.

— Тату, ти помітив, як вона на мене дивиться, коли тебе немає поруч? — запитала Світлана.

— Як саме, сонечко? — голос Василя був сповнений тривоги.

— Вона постійно каже, що я тут зайва. Що через мене у вас немає грошей на новий диван. Вона навіть заборонила мені брати фрукти з холодильника без дозволу.

Я заціпеніла в коридорі. Пакунки відтягували руки, але я не могла поворухнутися. Це була відверта брехня. Я ніколи не рахувала, скільки вона їсть, навпаки, завжди намагалася купити їй щось смачніше.

— Не може бути, — прошепотів Василь. — Вона ж так старається для тебе. Подивись, який порядок у твоїй кімнаті, яка їжа на столі.

— Це все про людське око, тату. Вона хоче, щоб ти думав, яка вона ідеальна. А коли ти на роботі, вона стає зовсім іншою. Вона каже, що я забираю твій час і твою любов, які мають належати лише їй.

Я відчула, як усередині все стиснулося. Повітря в коридорі стало важким, наче перед грозою. Я не витримала і зайшла в кухню.

— Світлано, як ти можеш таке говорити? — мій голос тремтів від образи. — Я ж жодного разу не дорікнула тобі нічим.

Дівчина миттєво змінилася в обличчі. Вона не злякалася, ні. Вона притиснулася до батька і почала схлипувати, ховаючи обличчя в його светрі.

— Ось бачиш, тату! — вигукнула вона крізь сльози. — Вона знову на мене кричить! Вона завжди так робить, коли я намагаюся відкрити тобі правду!

Василь подивився на мене з таким докором, якого я раніше ніколи не бачила. У його погляді не було колишнього тепла, лише холодна підозра і розчарування.

— Ти навіщо її лякаєш? — сухо запитав він. — Хіба не можна спокійно поговорити?

— Василь, вона бреше! — я намагалася достукатися до нього. — Я тільки що прийшла і почула ці нісенітниці. Вона ж сама все це вигадала.

— Досить, — відрізав чоловік. — Іди в кімнату, Світлано. Ми самі розберемося.

Дівчина вийшла, кинувши на мене швидкий переможний погляд. Коли двері за нею зачинилися, Василь сів за стіл і обхопив голову руками.

— Знаєш, я почав помічати, що ти стала нервовою, — сказав він, не дивлячись на мене. — Світлана каже, що ти вимикаєш інтернет, коли вона робить уроки, щоб вона не могла підготуватися. Каже, що ти ховаєш її речі.

— І ти в це віриш? — я відчувала, як земля йде з-під ніг. — Людині, якій я готую сніданки, обіди і вечері? Якій я купую сукні замість того, щоб купити щось собі?

— Їжа — це не все, — відповів він. — Дитині потрібен психологічний комфорт. А ти створюєш напругу. Можливо, тобі варто на якийсь час поїхати до своєї мами? Дати нам зі Світланою трохи простору?

Це було схоже на фінал. Моя багатомісячна праця, моє терпіння і любов були розтоптані за кілька хвилин майстерно зіграної сцени. Я зрозуміла, що Світлана не просто вередлива дитина. Вона мала чіткий план, як витіснити мене з нашого спільного дому, і Василь став її головною зброєю.

Наступні кілька днів ми майже не розмовляли. Світлана поводилася ідеально, коли Василь був удома. Вона допомагала прибирати, мило посміхалася і навіть намагалася зі мною заговорити про погоду, але як тільки батько виходив за поріг, її обличчя перетворювалося на маску байдужості.

— Ти ж розумієш, що він вибере мене? — прошепотіла вона мені одного разу, коли ми залишилися наодинці на кухні.

— Навіщо ти це робиш? — запитала я, намагаючись зберегти спокій. — Я ж нічого поганого тобі не зробила.

— Ти зайва в нашому житті, — спокійно відповіла вона. — Татові було добре зі мною і мамою. А тепер тут ти зі своїми правилами і своїми кашами. Він мій, і так буде завжди.

Я зрозуміла, що боротися з цим неможливо. Василь не хотів бачити очевидного. Він бачив у ній маленьку беззахисну дівчинку, яка страждає від моєї деспотії. Мої намагання пояснити йому ситуацію закінчувалися черговими сварками. Він звинувачував мене в ревнощах до дитини.

— Ти просто не можеш змиритися з тим, що вона для мене на першому місці, — кинув він мені останню фразу перед тим, як я почала збирати речі.

Я стояла в нашій спальні, дивлячись на порожні полиці шафи. За вікном шумів дощ, а в коридорі було чути сміх Світлани. Вона щось весело розповідала батькові, і він гучно реготав у відповідь. Цей звук різав мені слух більше, ніж будь-яка образа.

Коли я виходила з сумками, Василь навіть не підійшов, щоб допомогти. Він стояв біля вікна, схрестивши руки.

— Куди ти тепер? — коротко запитав він.

— До мами, як ти і радив, — відповіла я. — Сподіваюся, тепер у вашому домі запанує той спокій, про який ви так мріяли.

— Не треба драматизувати, — зітхнув він. — Просто нам усім треба перепочити один від одного.

Я зачинила двері. На душі було порожньо і холодно. Я згадувала кожен день, проведений у цій квартирі, кожен обід, який я готувала з любов’ю, кожну розмову, де я намагалася бути щирою. Все це виявилося непотрібним.

Через тиждень мені зателефонувала спільна знайома. Вона розповіла, що бачила Василя в парку зі Світланою та його колишньою дружиною. Вони виглядали як ідеальна родина. Світлана тримала батька за одну руку, а матір — за іншу. Тоді я все зрозуміла. Весь цей спектакль був розіграний не просто для того, щоб вижити мене, а щоб повернути матір назад у родину. І Василь, засліплений любов’ю до доньки, охоче піддався на цю маніпуляцію.

Минуло кілька місяців. Я почала нове життя, знайшла роботу, заспокоїлася. Але іноді вечорами я все ще думаю про ту ситуацію. Я досі не можу збагнути, як дорослий чоловік міг так легко відмовитися від людини, яка була йому вірною і дбайливою, на користь дитячих інтриг. Чи справді кровний зв’язок виправдовує будь-яку підлість?

Василь намагався дзвонити мені нещодавно. Його голос був втомленим і якимось надламаним. Він говорив про те, що вдома знову почалися скандали, що Світлана тепер вимагає занадто багато, а її мати зовсім не така господарська, як я. Він просив про зустріч, хотів поговорити.

— Нам немає про що говорити, Василю, — відповіла я. — Ти зробив свій вибір тоді, коли повірив у брехню і виставив мене за двері. Тепер живи з цим вибором.

Я поклала слухавку і вперше за довгий час відчула полегшення. Більше не було потреби нікому нічого доводити, не було потреби підлаштовуватися під чужі капризи і терпіти несправедливість.

Але питання все одно залишається відкритим. Чи можна взагалі побудувати щастя з чоловіком, у якого є діти від попередніх шлюбів, якщо ці діти налаштовані на руйнування твого світу? Як розпізнати межу між дитячими ревнощами та справжньою маніпуляцією, поки не стало надто пізно? Що б ви зробили на моєму місці, якби зрозуміли, що людина, якій ви довіряли, стала інструментом у руках підлітка?