Я готувала цей обід два тижні, а син прийшов лише для того, щоб виставити мені рахунок за свою нездійсненну мрію. — Навіщо тобі три кімнати, якщо ти там одна?

Марія почала готуватися до свого свята ще за два тижні. Це був не просто день народження, а поважна дата — шістдесят п’ять років. Вона хотіла, щоб усе було ідеально, адже не так часто за одним столом збирається вся її велика родина. Останнім часом діти були дуже зайняті, кожен мав свої клопоти, але Марія вірила, що заради такої події вони обов’язково знайдуть час.

Вона самотужки прибирала квартиру, прала фіранки, щоб вони виблискували білизною, та витирала пил навіть там, куди зазвичай не заглядала. У списку покупок були найкращі продукти. Вона не шкодувала коштів, дістала свої невеликі заощадження, які відкладала з пенсії. У її планах було приготувати багато страв: запечену птицю з яблуками, кілька видів складних салатів, домашню випічку та великий святковий пиріг за старим сімейним рецептом.

— Мамо, навіщо ти так виснажуєш себе? — запитувала молодша донька Оксана, яка забігла на хвилинку занести якісь папери.

— Оксаночко, це ж мій ювілей. Прийде Антон із дружиною та сином, ти будеш. Я хочу, щоб ми посиділи, поговорили, як колись у дитинстві. Це так важливо для мене.

— Добре, мамо, я зрозуміла. Тільки не роби забагато, зараз молодь не дуже любить такі довгі застілля.

Марія лише посміхнулася у відповідь. Вона була впевнена, що смачна їжа та тепла атмосфера зближують людей. У суботу з самого ранку на кухні кипіла робота. Марія не сідала ні на хвилину. Ноги почали трохи набрякати, але вона не звертала на це уваги. Вона розставила найкращий посуд, який берегла для особливих випадків, накрахмалила білу скатертину.

Настав призначений час. Четверта година дня, потім п’ята. Стіл був повністю накритий, страви парували, а в кімнаті панував неймовірний аромат. Марія вдягла свою найкращу сукню, зробила охайну зачіску і сіла біля вікна чекати. Минула ще година. Телефон мовчав.

Вона спробувала зателефонувати Антону. Довгі гудки змінювалися тишею. Потім спробувала набрати Оксану, але телефон доньки був поза зоною досяжності. Марія відчула, як усередині все стискається від невідомості та тривоги. Невже щось трапилося?

Вона ходила з кімнати в кімнату, поглядаючи на годинник. Сонце почало сідати, а в квартирі ставало все тихіше. О восьмій вечора вона зрозуміла — ніхто не прийде. Весь цей величезний стіл, усі її зусилля та сподівання виявилися нікому не потрібними. Вона сіла на край стільця і просто дивилася на порожні тарілки. Сльози самі покотилися по щоках. Це було не просто прикро, це було так, ніби її викреслили з життя ті, кого вона любила понад усе.

Вона згадувала, як виховувала їх сама. Чоловік поїхав на роботу в іншу область і через рік повідомив, що знайшов іншу долю. Марія не скаржилася. Вона працювала на двох роботах, щоб у Антона були гарні кросівки, а в Оксани — сукня на випускний. Вона віддавала їм найкращі шматочки, а сама доїдала те, що залишалося. Коли померла її далека тітка, вона залишила Марії у спадок невеличку дачу та старий будиночок у передмісті.

Марія тоді вирішила, що це шанс для дітей. Вона продала ту нерухомість, додала свої заощадження і допомогла Антону внести перший внесок за власну квартиру. Вона була щаслива, що син має свій кут. Оксана теж не залишилася без допомоги — Марія оплатила їй навчання на престижному факультеті. Їй здавалося, що вона виконала свій материнський обов’язок.

Ніч минула як у тумані. Наступного ранку Марія зібрала частину страв у контейнери. Вона вирішила сама поїхати до сина, бо серце було не на місці. Вона думала, може, вони просто забули або переплутали день? Хоча як можна забути про ювілей матері?

Коли вона підійшла до будинку Антона, то побачила їхню машину біля під’їзду. Значить, вони вдома. Марія піднялася на поверх і натиснула на дзвоник. Двері відчинила невістка Ірина. Вона була в домашньому халаті, з маскою на обличчі й виглядала здивованою.

— Маріє Іванівно? А ви що тут робите так рано?

— Доброго дня, Ірочко. Я от привезла трохи всього зі столу. Ви ж учора не змогли бути, то я хвилювалася.

— Ой, вибачте, ми просто закрутилися. Вчора була така чудова погода, ми вирішили поїхати в торговий центр, купити Антону новий одяг, а потім зайшли в кіно. Коли повернулися, були такі втомлені, що відразу лягли спати.

З кімнати вийшов Антон. Він потирав очі, явно тільки-но прокинувшись.

— О, мамо, привіт. Ти чого?

— Сину, я чекала вас учора. Ювілей же. Стіл накрила.

— Та мамо, ну які зараз застілля? Це вже минуле століття. Сидіти п’ять годин і їсти салати? У нас плани були. Ми з Ірою хотіли провести час разом, у нас і так мало вихідних.

Марія відчула, як горло перехопило. Вона поставила сумки на тумбочку в коридорі.

— Я ж готувалася, Антоне. Я вас просила заздалегідь.

— Мамо, не починай. Ми ж не маленькі діти, щоб нас контролювати. І взагалі, Ірина хотіла тобі сказати…

Ірина перехопила ініціативу, спершись на одвірок.

— Знаєте, Маріє Іванівно, раз ви вже прийшли. Ми тут обговорювали наше життя. Та квартира, яку ви допомогли купити… вона замала для нас. Ми хочемо розширюватися. Ми думали, може, ви свою трикімнатну продасте, переїдете в меншу, а різницю віддасте нам? Нам зараз дуже потрібні гроші на новий район. А то ви там сама в трьох кімнатах, навіщо воно вам?

Марія дивилася на них і не впізнавала. Перед нею стояли чужі люди. Її син, якого вона колисала ночами, і жінка, яку вона прийняла як рідну доньку.

— Ви хочете, щоб я на старості років займалася переїздами? — тихо запитала вона.

— Ну а що тут такого? — знизав плечима Антон. — Тобі ж легше буде прибирати. А нам треба думати про майбутнє. Ти ж завжди казала, що все для нас.

Марія нічого не відповіла. Вона просто розвернулася і пішла до виходу. Вона чула, як за спиною зачинилися двері, і цей звук був схожий на крапку в їхніх стосунках. Вона вийшла на вулицю, де світило яскраве сонце, але всередині в неї була холодна порожнеча.

Вона згадала, як Оксана теж нещодавно натякала, що їй потрібна машина, і що мама могла б допомогти, якби була трохи економнішою. Виходить, для дітей вона була лише ресурсом. Джерелом допомоги, яке повинно працювати безперебійно, не вимагаючи уваги чи поваги натомість.

Марія повернулася у свою порожню квартиру. На столі все ще стояли тарілки. Вона почала повільно прибирати їжу в холодильник. Кожна ложка салату, кожен шматочок запеченого м’яса нагадував їй про її самотність. Вона не відчувала злості, лише глибоку втому. Вона зрозуміла, що виховала дітей успішними, самостійними, але зовсім не навчила їх людяності та вдячності.

Вона сіла в крісло і відкрила стару папку з фотографіями. На знімках маленькі Антон і Оксана посміхалися, тримаючи її за руки. Тоді вони здавалися частиною її самої. Де ж відбувся цей злам? Коли вони вирішили, що мама — це просто зручний додаток до їхнього життя, який можна ігнорувати, коли з’являються цікавіші справи?

Марія зрозуміла, що її свято не відбулося не тому, що діти були зайняті. А тому, що вона перестала бути для них людиною з власними почуттями та потребами. Для них вона була просто “мамою”, яка завжди зрозуміє, завжди пробачить і завжди дасть грошей чи квартиру.

Вечір знову опустився на місто. Марія вимкнула світло і просто сиділа в темряві. Вона знала, що завтра вони зателефонують, як нічого не сталося, і знову будуть щось просити. Але вона також знала, що тепер усе буде інакше. Вона більше не хотіла бути лише ресурсом.

Ця історія змушує задуматися про те, як часто ми сприймаємо батьківську любов як щось належне. Ми біжимо за своїми цілями, забуваючи про тих, хто дав нам старт у цьому житті. Ми думаємо, що вони будуть вічно, і що їхні почуття не такі важливі, як наші плани на вихідні.

А як часто ви відвідуєте своїх батьків не тому, що вам щось потрібно, а просто щоб побути поруч? Чи не стають наші близькі для нас лише зручним інструментом для досягнення комфорту?

Мені дуже важливо почути вашу думку про цю ситуацію. Чи правий Антон, вимагаючи від матері чергової жертви заради свого комфорту? Чи має право мати на власне життя і простір, навіть якщо дітям “тісно”? Напишіть, будь ласка, у коментарях, що ви думаєте про таку поведінку молоді. Ваша активність допомагає нам розуміти важливі соціальні теми. Поставте свою вподобайку, якщо ця історія зачепила ваше серце, це справді дуже важливо для розвитку нашої спільноти.