– Я хочу жити з татом, – тихо промовив Матвій, тримаючи в руках нову іграшку, яку я ніколи б не змогла купити. Він навіть не дивився на мене, а я відчула, як усе, що я будувала роками, тріснуло в одну мить.

Мене зовсім не дивує, що мої діти більше люблять тата, ніж мене. Я щодня з ними – з уроками, прибиранням, продуктами й рахунками, а він приїздить раз на два тижні, привозить подарунки, водить у кіно й на атракціони, і для них він найкращий у світі. Я ж у них завжди та, що бурчить і змушує чистити зуби перед сном.

Мене звати Надя, мені тридцять вісім. У нас двоє дітей – донька Соломія, їй одинадцять, і син Матвій, йому вісім. Ми з Максимом розлучилися три роки тому. Він тоді сказав, що відчуває себе нещасним, що йому треба «нове дихання», і поїхав до Олі, яка молодша за мене на дванадцять років. Спочатку я думала, що це тимчасово, що він повернеться, коли зрозуміє, що таке справжнє життя з маленькою дитиною. Але ні. Через пів року вони вже жили разом, а ще через рік у них народився свій син, Артемко.

Я залишилася в нашій старій трикімнатній квартирі на околиці міста. Стіни тонкі, сусіди зверху постійно щось свердлять, ліфт ламається раз на місяць. Працюю бухгалтером у фірмі, яка займається продажем запчастин до тракторів. Робота нудна, але стабільна, головне – вчасно платять. Зранку о сьомій уже буджу дітей, варю кашу чи роблю бутерброди, перевіряю, чи взяли спортивну форму, чи не забули пенал. Сама вибігаю на останній автобус, бо на таксі вже давно не їжду – дорого.

Вдень на роботі постійно рахую, звіряю, підписую. Іноді колеги жартують, що я як калькулятор на ніжках. Домів і знову коло: магазин, готувати вечерю, перевіряти уроки.

Соломія вже сама вчиться, але все одно треба сісти поруч, бо інакше в телефоні до ночі сидить. Матвій ще малий, йому треба по сто разів пояснювати, чому два плюс три буде п’ять, а не шістдесят. Потім прання, прасування, прибирання крихт із-під столу. Лягаю о дванадцятій, а о шостій уже дзвінок будильника.

А Максим живе за містом у великому будинку з червоної цегли. Там три поверхи, гараж на дві машини, у дворі батут, гойдалки й навіть маленький басейн, який вони надувають улітку.

Оля не працює, сидить із Артемком і веде свій блог про материнство. Коли діти приїжджають до них на вихідні, вони одразу біжать у двір. Соломія розповідає, як вони з Олею роблять слайми й знімають тік-токи, а Матвій хвалиться, що тато купив йому новий велосипед із шістнадцятьма швидкостями.

Одного разу Матвій прийшов додому й одразу до мене:

– Мамо, а чому в нас немає собаки?

– Бо в квартирі тісно, і я на роботі цілий день, хто з нею гулятиме?

– А в тата є собака! Великий лабрадор, його звати Барні! Він мене облизує й приносить м’ячик!

Я тільки зітхнула. Собаку я справді не потягну.

Ще пам’ятаю, як Соломія попросила на день народження телефон. Я довго збирала гроші, купила простий смартфон, не найновіший, але хороший. Вона подякувала, а через тиждень я бачу в неї в руках новий айфон у рожевому чохлі.

– Соломійко, звідки?

– Тато подарував. Сказав, що в мене ж день народження був недавно, то можна.

Я промовчала. Що тут скажеш.

Іноді Максим приїжджає забирати дітей у п’ятницю ввечері. Я вже все зібрала – змінне взуття, зубні щітки, улюблені іграшки. Він стоїть у дверях, усміхається:

– Привіт, Надю. Як справи?

– Та нормально, працюю.

– Молодець. Дітки, ви готові?

І вони вже стрибають до нього, як цуценята. Матвій кричить:

– Тату, ми сьогодні знову піцу замовлятимемо?

– Звичайно, яку хочете!

Я стою й думаю: от би мені теж хтось просто замовив піцу й сказав «яка хочеш».

Коли вони повертаються в неділю ввечері, завжди привозять повні пакети. Там і чіпси, і жуйки, і якісь іграшки з кінотеатру. Соломія одразу біжить у свою кімнату й годинами щось там фотографує для інстаграму, а Матвій розкладає нові машинки по всій підлозі.

Я питаю:

– Ну як, добре було?

– Дуже! Ми в суботу в аквапарк їздили! Там така велика гірка, я десять разів з’їжджав!

– А в неділю в зоопарк, і я погодувала жирафу! – додає Соломія.

Я киваю й думаю, що в мене на аквапарк грошей немає, а до зоопарку ми востаннє ходили два роки тому.

Якось у березні в Матвія був виступ у школі – весняний концерт. Я взяла відгул на роботі, купила йому білу сорочку й краватку, відвела до перукаря. Він танцював у групі хлопчиків. Я сиділа в залі й плескала найголосніше. Після концерту він прибіг до мене:

– Мамо, а тато бачив?

– Ні, синку, він же далеко живе, не встиг би.

– Шкода. Я йому відео надішлю.

І справді, увечері вже показував Максиму по відеозв’язку, як вони танцювали. Той хвалив, казав, що син у нього молодець і що обов’язково приїде наступного разу.

А наступного разу я вже не брала відгул, бо начальник сказав, що забагато пропусків.

Буває, я намагаюся влаштувати їм щось особливе. Минулої осені ми поїхали на вихідні до бабусі в село. Там кури, коза, можна яблука з дерева рвати. Я думала, дітям сподобається. Але Соломія весь час скаржилася, що немає інтернету, а Матвій боявся курей. Додому їхали мовчки. А через два тижні в тата вони каталися на конях і фотографувалися в ковбойських капелюхах.

Іноді я сама собі кажу: Надю, перестань порівнювати. У тебе своє життя, у нього своє. Діти мають двох батьків, і добре, що хоч один може дати їм свято. Але все одно іноді так прикро, коли Матвій перед сном питає:

– Мамо, а ти можеш приїхати до нас із татом у гості? Там так весело.

– Колись, може, приїду.

Він киває й засинає. А я лежу й думаю, що «колись» цього, мабуть, не буде.

З Олею ми бачилися всього кілька разів. Вона завжди мила, усміхається, питає, як справи. Одного разу, коли Максим спізнювався, вона сама привозила дітей. Зайшла на хвилинку, подивилася на нашу квартиру й сказала:

– Надю, у вас так затишно. І квіти на підвіконні такі гарні.

Я подякувала, хоча знала, що в них удома орхідеї в горщиках по півтори тисячі кожна.

Минулого місяця Соломія прийшла до мене й тихо спитала:

– Мамо, а ти не сумуєш за татом?

Я трохи розгубилася.

– Іноді сумую. Але ми ж із вами, головне.

– А я сумую. У тата весело, а тут… тут усе одно.

Вона пішла до своєї кімнати, а я сиділа на кухні й не знала, що відповісти.

Друзі радять знайомитися з кимось, ходити на побачення. Я зареєструвалася в додатку, навіть сходила на одну зустріч. Чоловік був нормальний, але весь вечір розповідав про свою колишню дружину й як вона його образила. Я слухала й думала: ні, дякую, мені вистачає своїх проблем.

Максим іноді дзвонить і питає, чи не треба чимось допомогти. Минулого року, коли в нас труби потекли, він приїхав із майстром, усе оплатив. Я дякувала, а він сказав:

– Надю, ми ж не вороги. Дітям має бути добре.

Я погоджуюся. Ми справді не вороги. Просто живемо в різних світах.

Отак і живемо. Я – будні, він – вихідні. Я – картопля з котлетами, він – суші й попкорн у кіно. Я – «вимкни вже той планшет», він – «грайся, скільки хочеш».

Може, коли діти підростуть, вони зрозуміють, що я не просто бурчала, а тягнула все на собі. Може, колись скажуть спасибі за кожен чистий светр і зварену тарілку супу. А може, й ні.

А ви як думаєте, шановні читачі – чи зрозуміють колись діти, хто для них був справжнім героєм буднів, а хто просто приносив свято на вихідні? Чи я даремно чекаю цього розуміння? Чи, може, просто треба прийняти, що для них головне – посміхатися й купувати іграшки? Напишіть, будь ласка, у коментарях. Мені дуже цікаво почитати ваші думки.