Я хотів відіспатися, тому й не планував ніякої роботи по дому. Зробивши чашечку запашної кави, сів на крісло перед телевізором. І тут в двері подзвонили. – Привіт, Данило!, – сказала дівчина, тримаючи на руках немовля. – Ви мабуть помилилися. Хоча дивно, я і справді Данило, але вас не знаю, – відповів я. – Нічого, скоро згадаєш, – усміхнулась дівчина, і простягнула мені маленький клубочок, завернутий в ковдрочку.
Данило не був одружений, але дівчата завжди крутилися поряд. Ніхто йому не подобався настільки, щоб він зважився стати на рушничок щастя. Він нікому нічого не обіцяв, розлучався тихо та мирно.
Попиваючи запашну каву, Данило сів перед телевізором, та хтось постукав у двері. Данило спросоння розгледів силует незнайомої дівчини.
– Я думала, ти на гульках, а не на дивані відлежуєшся, – сказала вона.
– А ви хто? – спитав він.
– Хто? Василина в пальто! Сина роздягни!, – після цих слів дівчина вручила Данилові хлопчика.
– Мені здається, ви щось переплутали.
– Я, Даниле, знаю дорогу до твоєї хати. А ти добре подумай і одразу згадаєш мене!
Дівчина спокійно зайшла на кухню та поставила чайник. Вона зрозуміла, що Данило сам не додумається, тому почала свою розповідь:
– Нас тільки виписали, хотіла додому їхати, але гаманець витягли у метро. Тепер у мене немає грошей на квиток та на суміш. Я звернулася до поліції, але ніякого толку. У місті у мене немає знайомих, тож згадала про тебе.
У цей момент Данило почав згадувати, хто така Василина. Він познайомився з нею на день народження друга. Вона стояла сумна та заплакана. Хлопець дізнався з її слів, що вона пропустила останню електричку та запропонував переночувати в нього. Ніч була солодкою, а вранці дівчина зникла і більше про неї ніхто не чув.
– Даниле, дай мені грошей на дорогу та на харчування. А я за тиждень приїду і все тобі поверну.
– Він мій син? – перепитав Данило.
– Не можна вриватись у життя людини і псувати її якимись догадками, – опустила голову Василина.
Данило простяг гроші, а дівчина поспішила вдягатися.
– Стоп! А дитина? – спитав він.
– Хлопчик з тобою залишиться, не буду ж я його за собою тягати.
Минула година – Василини так і не було. Данило видивлявся її у вікно і нервував, він не знав, як поводитись з немовлям. У місцевому супермаркеті йому вдалося дізнатись, що Василина заходила сюди. Вона купила воду та попросила викликати їй таксі. Він рвонув на вокзал і побачив Василину, яка саме застрибнула у вагон.
– Ти свою дитину на мене скинути вирішила?, – вигукнув він.
– Так буде краще. Я виросла без батьків, немає ні грошей, ні житла, хлопчику зі мною буде дуже важко. Ти мій перший і єдиний чоловік, але вірити чи ні – твоя справа. Сподіваюся, ти не кинеш сина.
– Я не відпущу тебе, спускайся! Я нічого поганого тобі не зроблю! Якщо дитина справді моя, я зроблю все для вашого щасливого майбутнього.
Василина спустилася, обійняла Данила і розплакалася. Він був її єдиною близькою людиною.
З того часу минуло три роки. Данило полюбив Василину всією душею, вони зіграли шикарне весілля і стали батьками ще однієї дитинки – дівчинки Іванки.
Данило був затятим холостяком, і в один момент став зразковим сім’янином. Аналіз, який би підтвердив його батьківство, робити не став, адже Андрійко – його копія.
Василина ніколи не змушувала його сумніватися у виборі, вона була дбайливою та ніжною дружиною. Саме таку супутницю він постійно шукав. Шукав та знайшов.
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!