fbpx
життєві історії
Я й подумати не могла, що колись ще зустріну його. Та ще й коли — у день поховання чоловіка. Семен і слова не промовив, просто підійшов і міцно мене обійняв. Одразу взявся мені допомагати. Навіть яму копав для мого Максима. Коли всі родичі пішли, ми вдвох розкладали вінки

Доля дала мені другий шанс: на схилі літ я вийшла заміж за своє перше кохання. Мені – 60. Йому – 62. Ми стоїмо на вишитому рушнику, одягнені в український стрій. Сеpце вискакує. І ось ця мить. Ця бентежна, така омріяна мить – працівниця РАЦСу оголошує нас чоловіком і дружиною.

На очах сльози. Плачуть усі. Наші діти, онуки. Руки тремтять — не від старості, а від того, що коїться на душі. Вона розривається. Хочеться стрибати від щастя. Адже у своїй руці я тримаю його руку. У Семена я закохалася з першого погляду ще в юності. Його я кохала усе своє життя. Ми пережили багато чого: бiль, втрату. Але тепер ми разом. Як кажуть, через теpни — до зірок.

З перших класів ми дружили: разом бавилися, втікали з уроку математики. Разом ходили до директора в кабінет “на килим”. У десятому класі я зрозуміла, що люблю Семена не тільки як друга. Мені хотілося його обійняти, поцілувати.

Та й він не був байдужим до мене. Коли ми почали ходити на танці, то не було такого вечора, щоб Семен не рвався мене провести додому. Так вечір за вечором — і ми стали парою. Правда, зустрічалися потай. Батьки у нас були дуже суворими, ми боялися їм признатися. Так тривало кілька років. Удень—ми добрі товариші, а вночі — коханці.

Коли мені виповнилося 18 років, я сказала батькам, що кохаю Семена і хочу за нього заміж. Семен теж розповів усе своїм рідним. Та якщо мої тато й мама спокійно сприйняли почуте, то Семена ледь не вигнали з дому. Його батьки в декілька раз були заможнішими, ніж мої.

Мали двоповерховий будинок, автомобіль. Моя родина — прості селяни. Мама Семену вже й пару пригледіла. Дівчина Гануся була із сусіднього містечка. Батьки у неї теж заможні. Саме багату невістку хотіла Олеся Якимівна — мама Семена. Так наші шляхи розійшлися. Здавалося, я виплачу свої очі. Мені не так було важко, що Семенові батьки мене не хочуть, як те, що коханий ніби забув про мене. Ми майже не бачилися.

Згодом він поїхав в інше місто на навчання. Через рік таки одружився з Ганусею. А ще через півроку Семен чекав первістка. Вони переїхали жити до Львова. Я написала йому листа. Привітала з одруженням, з тим, що стане батьком. Написала, що рада за нього, хоча й на сеpці було ще важко.

А ще спитала його, чи хоча б на хвилину шкодує про те, що ми вже ніколи не будемо разом? На відповідь чекала кілька тижнів. Сподівалася, Семен напише, як мене сильно любить, як шкодує про те, що живе тепер з іншою. А там було лише чотири слова: “Ніколи не кажи ніколи”. Тоді я не зрозуміла цієї відповіді. Холодні слова ні про що. Я спалила той аркуш паперу. І того ж дня я викинула Семена з голови…

Минали роки. Незабаром і я зустріла свого майбутнього чоловіка — Максима. Хлопець працював на заводі інженером. Не пив, не був розбишакою. А що мені вже було 26 років, то мама порадила не вагатися і йти заміж. Бо в такому віці — то вже останній шанс. Справили скромне весілля. Я народила сина, а потім дочку. А через рік ще синочка. Хоча й не любила Максима, та обожнювала наших діточок. Я жила ними, жила задля них.

Ігорчик, Іванко і Емілія були найбільшим скарбом, про який тільки можна було мріяти. Так і жила. Діти виростали. На волоссі я побачила першу сивину, під очима зморшки. І не вірилося, що ось мені вже минуло п’ятдесят. Уже й онуки підростають… Ніби й щасливим мало б бути моє життя, та на сеpці було порожньо.

Часто згадувала Семена. Думала: як він живе, чи є у нього діти, онуки. Та написати йому не наважилася. Знала, що батьки його переїхали до нього. Якось я від сусідів почула, що ішла з життя його мама, а через три місяці й батько. На той час і моїх батьків уже не стало. Я відчувала, що старію. Уже 55, 57, а там і 60 скоро буде. Разом зі старістю у родину прийшло гoре. У Максима виявили хворобу.

Був здоровий-здоровий, а тут таке лихо. Ми одразу ж звернулися до лікарів, та медики розводили руками. Казали, що нічого вже не допоможе. Через вісім місяців Михайла не стало. Того дня я готувалася до похорону. Вранці прийшли сусідки, допомогли все зробити. Я зав’язала чорну хустину і якраз побігла до священика. Та біля дому мене покликав якийсь чоловік. Ледве розгледівши заплаканими очима постать, я зрозуміла, що це — Семен, той самий Семен.

Я й подумати не могла, що колись ще зустріну його. Та ще й коли — у день поховання чоловіка. Семен і слова не промовив, просто підійшов і міцно мене обійняв. Одразу взявся мені допомагати. Навіть яму копав для мого Максима. Коли всі родичі пішли, ми вдвох розкладали вінки.

Виявляється, про відхід у той світ Максима Семен дізнався від нашого сусіда. Одразу ж вирішив приїхати. А що будинок у селі його батьки продали, я й запропонувала йому заночувати в мене. Ввечері ми сіли за стіл, були ще мої діти й онуки, позгадували історії про Максима: яким він був, що любив, куди ходив. Поплакали всі разом та й полягали спати.

Наступні кілька днів теж були сірими. Семен запропонував, що може допомагати мені, допоки я прийду до тями, він погосподарює. А я дивилася на нього і не могла повірити, що він тут зі мною, переживає мою втрату і моє горе. Це був сон.

Минув тиждень, місяць, рік… Одного вечора Семен приїхав знову. Ми сиділи на кухні, він узяв мене за руку і сказав: “Насте, виходь за мене заміж. Ти — одна, я — один. Досі тебе люблю і досі не забув тебе. Пробач за минуле, пробач за батьків, пробач за несміливість. ..” Я заплакала. Що це? Що коїться, думала я.

Мені — 60, а йому — 62, не так давно втратила чоловіка, виявляється, і він — один, і… одруження. Я подумала, що то він так жартує, мовляв, хоче підбадьорити і говорить усілякі нісенітниці. Та Семен дав зрозуміти, що все серйозно. Може, й нерозумно я зробила, але довго не думала — погодилася.

Що буде, то буде! Семен наполіг, щоб ми розписалися і переїхали жити до Львова. Коли подавали документи у РАЦС, то думали, що з нас сміятимуться. Та ні… Діти теж сприйняли мій вибір із розумінням. У день нашого одруження внучки повдягали білі сукні, а діти — вишиті сорочки.

Усі йшли з квітами, подарунками. А я почувалася вісімнадцятирічною. Багато людей нас осудило, особливо з мого села. Та лише Бог нам справжній суддя. Вищі сили на небі нас роз’єднали. Та потім із Божої волі ми знову зустрілися. Доля дала нам другий шанс. Ми разом уже кілька років. Живемо душа в душу. А я часто згадую слова Семена з листа: “Ніколи не кажи ніколи”.

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – sadyogrody

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook