iBilingua

Мені дуже важко про це говорити… Все-таки на душі ще дуже свіжі “дірки”…

До вторгнення я жила в Ізюмському районі. Так сталося, що виховую сина Миколу сама, через це часто залишала його із своєю мамою Надією і змушена була багато працювати.

З його батьком ми давно вже не спілкуємося.

Але це не найгарніше, що сталося.

Десь за пів року до вторгнення я поїхала працювати в Київ, адже в моєї мами прогресувала недуга і потрібні були гроші.

Я часто їздила додому, Микола ріс, я як могла, проводила з ним час.

На жаль, коли в нашу країну прийшов ворог, син з мамою були в окупації… А я місця собі не знаходила і намагалася їх звідти витягнути.

Тоді я дізналася, що таке волонтерство. Хоча спочатку не розуміла, що це слово означає, але все одно стала допомагати військовим, як могла.

Можливо, Бог за це мене винагородив і з великими зусиллями, але після місяця окупації, я все-таки витягнула свою сім’ю звідти.

Ми переїхали на орендовану квартиру в Києві… Я далі працювала, на вихідних з сином була у волонтерських центрах.

Але неочікувано моїй мамі стало дуже погано, і вона раптово відправилася на небо.

Для Миколи це стало великим “ляпом”, він дуже любив бабусю…

Я бачила, що йому важко, що місяць окупації не зник безслідно.

Я бачила, що він дуже переживає, коли звучить повітряна тривога. Та і мені було важко знаходиться в квартирі, де провела свої останні хвилини моя мама.

Тож я вирішила на благо всім, взяти сина і переїхати в тихе село на Заході України…

Після переїзду я помітила, що Миколі стає все легше і легше. Добрі люди нас прихистили.

Та свого волонтерства я не залишила. Мала контакти і військових і колег, тому продовжувала робити все, що могла.

В селі люди з радістю допомагали всі, окрім одного.

Біля нас жив чоловік Мирон, він доволі старшого віку, працює на залізниці.

Жінку і дітей відправив, ще на початку вторгнення за кордон. Хоча як на мене не видно, що він за ними сумує. Більше складається враження, що він тільки і радий, що їх нема.

Мене, як волонтерку і просто людину, щиро здивувала поведінка цього чоловіка…

Читайте також: Ох і відбуваються в нас “цирки”, де в головній ролі свекруха, як приїжджає її донечка з зятем. То вона вже бігає, метушиться, так хоче вгодити їм, готує найкращі страви, свою внучку балує всім з городу. А внучка, яка живе з нею, нехай сама піде собі назбирає тої полуниці чи суниці. Якось моя свекруха пішла в магазин, міській внучці смаколики купляти, так продавець звернула увагу: “Що це ти, Марійко, все по одному береш в тебе ж дві внучки дома”

За всі місяці поки я в селі, Мирон ні разу не здав хоч трішки грошей на збір. Але і на фронт він не спішив. Тільки но і твердив, що із зарплати і так багато здирають на допомогу… Мені, як людині з Ізюма, це не зрозуміло…

Чесно, не знаю, що має статися, щоб цей чоловік змінився…

Що ви думаєте з цього приводу? Можливо я можу його якось переконати допомагати нашим хлопцям із ЗСУ? Де береться ця байдужість?

Автор – “АанГа”

Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.

У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!

Передрук заборонено!