– Я люблю тебе, але я не можу більше так жити, – сказав Данило, не відриваючи погляду від столу. – Я не буду сидіти мовчки, поки твої батьки заволодіють нашим домом. Тут живуть, або вони, або я.

Я вiдчувала, як у руках тремтить чашка чаю. Трохи рiдкого золота бризнуло на край стола, та я навiть не звернула уваги. У нашому домi завжди панував спокiй, нiби за вiкном нiколи не гримiли грози. Але зараз я розумiла: над нами назрiває буря, яку вже не зупинити.

Все почалося з телефонного дзвiнка. Мама подзвонила пiзнього вечора, i я вже тодi вiдчула тривогу.

– Христино, нам треба поговорити. Будинок наш вже сиплеться, i батьковi важко справлятися. Ми з татом подумали, що, може, поки що перебудем у вас, поки знайдемо якесь рiшення.

Я вiдразу погодилася, навiть не порадившись iз чоловiком. Бо як могло бути iнакше? Це ж мої батьки, вони виростили мене, пiдняли на ноги. Як я могла сказати “нi”?

Але я навiть не уявляла, що все обернеться ось так.

Мама увiрвалася в наш дiм, як осiннiй вихор. У руках – коробка з її улюбленими речами, а за нею пленталися тато i ще двi валiзи.

– Христино, яка у вас затишна квартира! Але, знаєш, шпалери тут трохи похмурi… Треба буде щось свiжiше.

Данило мовчки притис губи, тiльки роззирнувся навколо, оцiнюючи масштаб майбутнiх змiн.

Я намагалася заспокоїти чоловiка, але все було марно. Проблеми почалися з дрiбниць. Тато звик у своєму домi все лагодити сам i тепер переносив цей принцип сюди.

Одного дня я побачила, як вiн розбирає нашу кухонну шафку.

– Тату, що ти робиш? – запитала я, намагаючись не показати роздратування.

– Та ось, дверцята трохи розхиталися, треба змiнити крiплення.

– Але ж вони були в порядку…

В цей момент на кухню зайшов Данило i замовк, оцiнюючи ситуацiю. Я вiдчула, що в ньому закипає злiсть.

– Тату, будь ласка, не треба ремонтувати речi без нашого дозволу, – сказав вiн, намагаючись звучати спокiйно.

– Ой, Даниле, що ти верзеш! Це ж наш спiльний дiм тепер, я просто допомагаю.

Я бачила, як мiй чоловiк ледь стримує себе. Це був початок.

Наступного дня мама розставила по квартирi свої квiти. Всi тi, що були в нас, вона винесла на балкон.

– Ну, не пасують вони сюди, – пояснила вона менi. – Ось подивися, тут набагато краще виглядатиме оця драцена.

– Мамо, але ж менi подобалися тi квiти!

– Дитино, ти ж знаєш, у мене естетичний смак.

Я глибоко вдихнула i вийшла з кiмнати. Десь у коридорi почувся глухий звук – Данило закрив дверi нашої спаленьки трохи гучнiше, нiж треба.

Кульмiнацiя настала тижнiв через два. Це була субота, коли я, виснажена щоденними дрiбними суперечками, вiдчувала себе на межi.

Я сидiла на кухнi, коли почула голос мами:

– Даниле, от скажи, навiщо тобi такий дорогий електроiнструмент? Хiба немає важливiших покупок? Ось бачиш, у ваннiй рушники старi, можна було б новi купити.

Я затримала подих. Данило рiзко обернувся, його очi блищали вiд напруги.

– Вибачте, але що купувати для мого дому – це вирiшуємо ми з Христиною.

– Ой, ну що ти таке кажеш! – мама махнула рукою. – Ми ж тут тепер разом, отже, повиннi допомагати один одному.

Данило вiдсунув стiлець i встав. Його голос був тихий, але крижаний:

– Я так бiльше не можу.

Вiн обернувся до мене i додав:

– Христино, ти повинна вирiшити.

Це було найважче рiшення у моєму життi. Тiєї ночi я не спала, дивлячись у стелю. Як можна вибрати мiж чоловiком i батьками?

Зранку я вийшла до вiтальнi, де сидiли мама з татом.

– Нам треба поговорити, – сказала я, i вiд цього голосу менi стало лячно.

Мама вiдклала газету, а тато лише кивнув.

– Ви мусите повернутися додому.

У материних очах з’явився подив.

– Як це – додому? Ми ж…

– Мамо, я люблю вас, але я хочу зберегти свiй шлюб. Ви зайшли надто далеко.

Я бачила, як вона напружилася. Вона мовчки зiбрала речi, а тато тiльки важко зiтхнув.

Коли вони їхали, у моїй душi була дивна пустота. Будинок здавався чужим. Я зробила вибiр. Але чи був вiн правильним?

Чи варто було йти на такi радикальнi заходи? Чи, може, можна було знайти iнший вихiд? Як би ви вчинили на моєму мiсцi?

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений