Я майже 2 роки заздрила сусідці так, що самій соромно зізнатися. Вона виходила з під’їзду в дорогому пальті, сідала в блискучу машину, носила пакети з бутиків і завжди виглядала так, ніби життя їй видали в преміум-версії. А потім я зустріла її в найдешевшому супермаркеті біля полиці з уціненими продуктами. Вона тримала в руках курку з жовтою наклейкою і просила касирку пробити окремо 2 товари, бо на картці могло не вистачити грошей.

Мене звати Світлана. Мені 42. Я живу з чоловіком і сином у звичайній квартирі. Чоловік працює електриком, я — менеджеркою в інтернет-магазині. Разом ми заробляємо нормально, але без чудес. Кредит за квартиру, комуналка, продукти, школа, репетитор з англійської для сина, ліки для моєї мами. Гроші в нас не лежать. Вони заходять і майже одразу виходять, ще й дверима грюкають.

Я не скаржуся. У багатьох так. Просто інколи дуже втомлюєшся бути дорослою людиною, яка рахує все.

Скільки коштує сир.

Чи брати пральний порошок зараз, чи почекати акцію.

Чи можна купити собі черевики за 2800 грн, якщо старі ще не розвалилися остаточно.

А потім у твоєму під’їзді з’являється жінка, яка ніби з іншої планети.

Олена переїхала до нашого будинку 2 роки тому. Їй було десь 38–40, точно не знаю. Чоловіка біля неї я спочатку не бачила. Дітей теж. Зате бачила, як щоранку за нею приїжджала машина з водієм. Не завжди одна й та сама, але завжди така, що біля нашого під’їзду вона виглядала як експонат у музеї.

Вона була доглянута. Не просто нафарбована, а саме доглянута. Волосся, нігті, сумки, взуття. Усе тихе, дороге, без крику. Я в таких речах не дуже розбираюся, але коли сумка коштує більше, ніж твоя зарплата за місяць, ти це відчуваєш навіть без знань.

У дворі про неї швидко почали говорити.

— То, мабуть, чиясь кохана жінка, — сказала сусідка Валя.

— А може, бізнес має, — відповіла я.

— Та який бізнес? Бізнесмени самі за кермом їздять. А ця як пані.

Я тоді промовчала. Але теж думала.

Олена не була пихатою. Вона віталася. Могла притримати двері. Якось допомогла мені донести пакет із водою до ліфта. Але трималася на відстані. Не лізла в розмови, не сиділа на лавці, не обговорювала тарифи.

І це ще більше дратувало.

Бо коли людина багата й нахабна, її легко не любити. А коли вона просто живе красивіше за тебе й нікому нічого не доводить, заздрість стає тихою і неприємною.

Я ловила себе на дурних думках.

От вона знову з новим пальтом.

От у неї пакети з магазину, де я навіть на сайт боюся заходити.

От їй привезли квіти.

От кур’єр приніс коробку з косметикою.

А я в цей час стою в кухні й думаю, чи вистачить 1600 грн до понеділка.

Мій чоловік Максим сміявся.

— Свєто, ти її скоро в блокнот записуватимеш.

— Не смішно.

— А що тобі до неї?

— Нічого.

— То й живи.

Легко сказати.

Бо соцмережі можна не відкривати. А сусідка з красивим життям виходить із твоїх дверей щодня.

Одного разу я побачила її в ліфті з величезним букетом. Троянд було стільки, що я не одразу побачила її обличчя.

— Гарні квіти, — сказала я.

— Дякую.

— Чоловік подарував?

Вона затримала погляд на мені на секунду.

— Так.

І все.

А я потім пів вечора думала, що Максим востаннє дарував мені квіти на день народження, та й то купив у супермаркеті, бо я сама нагадала.

Ні, він не поганий. Він хороший. Надійний. Не гуляє, не бреше, зарплату приносить, із сином займається. Але від надійності інколи теж втомлюєшся, якщо поруч чужа жінка живе так, ніби її носять на руках.

Я почала порівнювати.

Максим купує запчастини до старої машини — її возять на новій.

Я шукаю куртку зі знижкою — вона забирає пальто з хімчистки.

Ми відкладаємо на ремонт ванної — їй майстри носять зразки плитки просто додому.

Це було некрасиво з мого боку. Але я ж обіцяла правду.

Моя заздрість стала особливо гострою, коли в нас зірвався відпочинок. Ми планували поїхати на 5 днів у Карпати. Уже навіть знайшли житло за 8500 грн. Але в мами підскочив тиск, потім треба було купити ліки, потім у сина зламався телефон, і гроші пішли. Я сказала собі: нічого, наступного разу.

А через день Олена виклала в месенджері на аватарку фото біля моря. Не знаю де. Дорого. Красиво. Вона стояла в білій сукні, і на руці в неї блищав браслет.

Я показала Максиму.

— Дивись. Люди живуть.

Він подивився і сказав:

— Ми теж живемо. Просто без моря на аватарці.

Я образилася.

— Тобі все нормально.

— А що я маю зробити? Вкрасти тобі море?

— Міг би не жартувати.

— А ти могла б не міряти наше життя чужими фото.

Ми посварилися. Через Олену, яка навіть не знала, що стала причиною.

Через 2 тижні після тієї сварки я пішла в дешевий супермаркет на околиці. Не в той, що біля дому. Там часто бувають акції, але їхати незручно. Я поїхала після роботи, бо побачила в додатку знижку на крупи, олію і м’ясо.

Я ходила з кошиком і рахувала. Не тому, що ми голодували. Просто я хотіла вкластися в 1200 грн. Узла олію, гречку, макарони, сир, куряче філе зі знижкою, овочі. Потім стала біля полиці з уціненими товарами, бо там інколи можна знайти нормальні продукти, у яких термін ще 2 дні.

І там побачила Олену.

Спершу не впізнала. На ній була проста куртка, волосся зібране, без макіяжу. У руках вона тримала курку з жовтою наклейкою мінус 40% і дивилася на ціну так, як дивляться люди, які рахують не для гри.

Я хотіла відійти, щоб не ставити її в незручне становище. Але вона мене побачила.

Ми обоє застигли.

— Добрий вечір, — сказала я.

— Добрий.

І все. Я пішла до каси. Вона стала за мною.

Коли підійшла її черга, я ще складала покупки в пакет. Тому чула.

— Можна спочатку це пробити окремо? — сказала Олена касирці.

— Так.

Касирка пробила хліб, молоко, курку, яблука, макарони.

— 286 грн.

Олена приклала картку. Оплата не пройшла.

— Спробуйте ще раз.

Не пройшла.

Вона дістала іншу картку.

— Тут має бути.

Оплата пройшла.

Потім вона тихо сказала:

— А решту не треба. Я завтра візьму.

На стрічці лишилися пральний порошок і сир.

Я відчула сором. Такий різкий, що хотілося втекти.

Бо я 2 роки вигадувала їй життя, у якому немає цінників. А вона стояла поруч і не могла купити порошок.

На виході я наздогнала її.

— Олено, вибачте. Можна я допоможу донести?

Вона подивилася насторожено.

— Не треба.

— Я без задньої думки.

— Усі так кажуть.

Я кивнула.

— Розумію.

Вона вже збиралася піти, але пакет у неї порвався. Я підхопила яблука, які покотилися по підлозі. Вона закрила очі на секунду.

— Чудово. Просто чудово.

Я віддала їй свій запасний пакет.

— Візьміть.

Вона не хотіла, але взяла.

Ми вийшли разом. До зупинки було кілька хвилин. Вона мовчала. Я теж. Потім вона раптом сказала:

— Тільки не розказуйте у дворі.

— Не розкажу.

— Бо там і так люблять рахувати чужі сумки.

Мене ніби вдарили.

— Я теж рахувала, — сказала я чесно.

Вона зупинилася.

— Що?

— Ваші сумки. Пальта. Квіти. Машини. Я вам заздрила.

Олена подивилася на мене довго. Потім засміялася. Без радості.

— Ну от. Хоч комусь я здалася успішною.

Я не знала, що відповісти.

Вона сама продовжила:

— Машина не моя. Водій — не мій. Сумки — подарунки, частина вже продана. Квіти — вибачення. Пальта — для картинки. А квартира, в якій я живу, оформлена на чоловіка, який приходить, коли йому зручно.

Я мовчала.

— Ви одружені?

— Ні. Він казав, що розлучається. Потім казав, що не час. Потім що в нього складна ситуація з дітьми. Потім що я маю потерпіти, бо він для мене все робить.

— І ви терпите?

Вона різко глянула.

— А ви ніколи не терпіли те, за що вам соромно?

Я не знайшла, що сказати. Бо терпіла. Інше, але терпіла.

Ми сіли на лавку біля зупинки. Не знаю чому. Мабуть, їй треба було виговоритися, а мені — послухати, щоб нарешті перестати малювати чужу казку.

Олена сказала, що працювала в салоні адміністраторкою, потім звільнилася, бо чоловік, із яким вона була, наполіг.

— Він казав: навіщо тобі сидіти за 22000 грн, якщо я можу забезпечити? Я повірила. Дурна? Можливо. Але коли тобі 39 і хтось каже, що ти більше не мусиш усе тягнути сама, це звучить дуже солодко.

Він зняв їй квартиру. Дарував речі. Возив на відпочинок. Знайомив із потрібними людьми, але ніколи не вводив у своє справжнє життя.

— Спершу я думала, що це тимчасово. Потім уже соромно було визнавати, що я не кохана жінка, а зручна тінь.

— А зараз?

— Зараз він зник на 3 тижні. Грошей не залишив. Картку, яку давав, заблокував. Написав, що має проблеми й мені треба трохи потерпіти.

— А робота?

— Шукаю. Але 2 роки без нормального стажу — це не так просто. У резюме красиво не напишеш: була прикрасою в чужому житті.

Вона сказала це спокійно. Але в мене всередині все стислося.

Я згадала, як заздрила її квітам. А ті квіти були, можливо, після чергової брехні. Заздрила її сумкам, а вона продавала їх, щоб оплатити комуналку. Заздрила її поїздкам, а вона поверталася з них у квартиру, де не мала права нічого вирішувати.

— Чому ви не підете від нього? — спитала я.

Вона усміхнулася.

— Куди?

— У вас є Родина?

— Мама є. Але ми давно не близькі. Вона скаже: я ж попереджала.

— І що?

— І буде права. А це найгірше.

Оце я зрозуміла. Іноді люди бояться не біди, а фрази «я ж казала».

Ми обмінялися номерами. Я не знаю навіщо. Просто так сталося. Вдома я розповіла Максиму. Не все, без чужих подробиць. Але сказала головне.

— Пам’ятаєш Олену, якій я заздрила?

— Ну.

— Там усе не так, як здається.

Він подивився на мене.

— А воно майже завжди не так, як здається.

— Не розумничай.

— Я не розумничаю. Просто ти інколи думаєш, що в інших життя як реклама. А реклама — це не чек після каси.

Він був правий. Неприємно, але правий.

Через кілька днів Олена написала мені:

Світлано, вибачте, можете подивитися моє резюме? Ви казали, що працюєте з онлайн-магазином. Може, підкажете, як краще написати.

Я допомогла. Потім дала контакт нашої кадровички, бо в нас шукали операторку на замовлення. Зарплата не велика, 25000 грн, але офіційно й стабільно.

Олена пройшла співбесіду. Її взяли на випробувальний термін.

У дворі вона стала з’являтися простіше вдягненою. Без дорогих пакетів. Без водія. Сусідка Валя відразу помітила.

— Щось наша пані вже не така пані.

Я відповіла:

— Валь, може, не будемо?

— А що я сказала?

— Нічого корисного.

Валя образилася. Ну й добре.

Олена тепер інколи заходить до мене на каву. Не часто. Ми не стали близькими подругами. Це було б неправдою. Але між нами з’явилося щось людське. Без заздрості, без картинки.

Одного разу вона сказала:

— Я не знаю, що робити, якщо він повернеться.

— А він повернеться?

— Думаю, так. Коли зрозуміє, що я не дзвоню.

— І що ти?

— Не знаю. Він не завжди був поганим. Він умів бути дуже добрим. Умів робити так, що я почувалася важливою.

— А потім?

— А потім я стояла в супермаркеті й не могла купити сир.

Ми обидві замовкли.

Бо іноді вся правда стосунків не в гучних сварках. А в тому, що після дорогих ресторанів ти рахуєш копійки біля каси, бо віддала своє життя в чужі руки.

Я теж змінилася. Не стала святою, ні. Інколи досі можу позаздрити комусь у красивій машині. Але тепер швидше зупиняю себе. Бо не знаю, хто за цю машину платить. Грошима, свободою чи власною гідністю.

З Максимом ми теж поговорили. Я вибачилась за те, що порівнювала його з чужою картинкою.

Він сказав:

— Мені було неприємно. Я ж не лежу на дивані.

— Знаю.

— Я не можу дати тобі життя, як у тих блогерок.

— Мені вже й не треба.

— А що треба?

Я подумала.

— Щоб ми не зневажали те, що маємо.

Він кивнув.

Зараз Олена працює, потроху закриває борги, які з’явилися за ті 3 тижні без грошей. Продала ще 2 дорогі речі. Каже, що хоче зібрати подушку безпеки хоча б 50000 грн. Сміється, що це її нова сумка мрії.

А я дивлюся на неї й думаю: скільки жінок ходять із красивими сумками, але без права на власне завтра?

Той чоловік нещодавно знову з’явився. Прислав їй квіти й повідомлення:

Ти ж знаєш, що я все робив для нас. Не слухай нікого. Я скоро все вирішу.

Олена показала мені й спитала:

— Що б ти зробила?

А я не знаю.

Бо легко радити іншій жінці не повертатися туди, де її зробили залежною. Важче розуміти, що вона не просто за чоловіком сумує. Вона сумує за образом себе, яку він колись створив: красиву, бажану, забезпечену, не змушену рахувати кожну гривню.

І я не маю права її зневажати. Бо сама 2 роки заздрила її клітці, думаючи, що це палац.

Тому питаю вас. Чи має жінка шанс вирватися з такого життя, якщо сама довго плутала подарунки з любов’ю? Чи варто Олені дати йому ще одну розмову, якщо він повернувся з вибаченнями? І як нам, жінкам, перестати міряти чуже щастя сумками, машинами й квітами, якщо за ними може стояти зовсім не щастя?

Усі імена на прохання автора змінені. Фото ілюстративне.