Коли я познайомилася зі своїм чоловіком Ігорем, я працювала швачкою в ательє, жила в батьківській хаті і на життя грошей мені вистачало.

А Ігор працював шевцем у взуттєвій майстерні і мав однокімнатну квартиру, спадщину від батька. Так не змовляючись, виявилось, що нас об’єднали нитки та голки.

Поки ми не були одружені і просто зустрічалися, фінансове питання гостро не стояло. Але після весілля, а особливо з народженням доньки, ми почали замислюватися про відкриття своєї майстерні.

Обоє ми були найманими працівниками і виходило так, що коли замовлень багато і зарплата є, а коли замовлень немає, то й поодинокі замовлення шила сама господиня, а я не маю справ, значить і без грошей. Теж саме і в чоловіка.

Ми все добре обдумали і вирішили продати квартиру та купити будинок у місті, у приватному секторі. Знайшли потрібний будинок, зробили два входи, окремий для майстерні. Оформили всі документи, закупили обладнання та розпочали роботу.

Якісь постійні клієнти перейшли на нове місце з нами, надрукували візитки, були схожі по різних установах, запропонувавши свої послуги. Ігор почав займатися не лише взуттям, а й шкірою. А я навчилася в’язати, вишивати, плести, щоб не лише шити, а й ремонтувати одяг та прикрашати.

Потроху ми почали розкручуватися. Працювали без вихідних, цінували кожного клієнта та тих, хто блискавку змінював та кому штори шили. З кредитами та боргами успішно розплачувалися.

І тут активізувалась моя мама. Вона раптом вирішила, що коли ми вдома працюємо, то у нас купа часу для її бажань. Коли я йшла на роботу в ательє, їй навіть на думку не спадало, щоб я їй щось шила.

Вона купувала все готове і була задоволена. А тут вона дістала всі свої речі і їй терміново знадобилося все перешивати та ремонтувати. Теж сталося із взуттям та сумками.

Я мамі не відмовляю, але з умовою, що між замовленнями теж каже і чоловік. Але мама не чує: «Ви чужим людям робите, а рідну матір не можете, ходжу в рваному».

І телефонує, коли річ забирати. Я спочатку ввічливо пояснювала, що звільнюсь і зроблю. Ці розмови дуже відволікають. Почала ігнорувати дзвінки, так вона приїжджає до майстерні. Чоловік відразу невдоволено пихкати починає, дістається і йому.

Я їй показую, що мені потрібно цілому класу пошити жилетки, спіднички та штани. Потім займуся її блузкою. Погоджується та йде. Звичайно, з мами грошей я не беру.

Читайте також: Було видно, що до малюка Наталя з чоловіком ставляться набагато краще, ніж до Марійки. Ні, її не ображали, не сварили. Просто наче Микола — їхня дитина, а Марійка — сусідська дівчинка. Мені було прикро за внучку

Але вона почала надсилати до мене своїх приятельок пенсіонерок. І чомусь ми маємо їм щось безкоштовно зробити. У них пенсія маленька, на все не вистачає. Грубити не хочеться.

Чомусь люди думають, що якщо на себе працюєш, то ти багатий і зобов’язаний бідним робити безкоштовно. Ми готові зробити знижку, але коли нахабніться, то таким людям і за великі гроші нічого робити не хочеться.

Я мамі не раз пояснювала, що ми не благодійна організація, ми платимо податки та збори, у нас росте донька-школярка (до речі, коли багато роботи може поряд і за швейну машинку сісти) і у відпустку ми теж хочемо.

Почує нас мама колись чи ми так і залишимося поганими?

Фото ілюстративне з вільних джерел.