Я на дітей від першого шлюбу, і на сина від другого, стільки грошей віддав. Аліменти без проблем платив і кишенькові не раз давав, мовчу вже про дні народження. Але діти виросли і зі мною спілкуватися не спішать. Якщо на вулиці зустрінуть – привітаються, спитають як здоров’я, але до себе в гості не кличуть, а я б дуже хотів. У свої 67 років я дуже самотній. В чому тільки завинив?
Я двічі був одружений. З першою дружиною в нас дві дівчинки близнючки: Марта і Соломійка. А друга дружина подарувала мені “спадкоємця” – Богдана.
Але ніхто з них не хоче мене ні бачити ні чути. Але чому, я досі не можу зрозуміти, хоча мені вже 67 років.
З першою дружиною Анною я познайомився на весіллі сусідської дівчини. Вона була в неї за дружку. Я одразу ж дав зрозуміти дружбі, що ця дівчина моя, і щоб навіть не думав її цілувати під – “гірко”.
Ми справді з Анною почали зустрічатися, а через пів року також відгуляли весілля, оскільки вона була з іншого міста, і було незручно їздити туди-сюди.
В моїх батьків була трикімнатна квартира, де ми і стали жити. В мене є ще старший брат, але він на той час вже був одружений і жив в квартирі, яку разом з дружиною купили.
Через рік після весілля Анна подарувала мені в один день двох доньок.
Звичайно, я був щасливий. Робота в мене була гарна, тому я робив усе можливе, щоб мої дівчата ні в чому не потребували.
Але Анна все більше і більше від мене віддалялася.
Вона всю себе присвятила дітям. Я розумію, що двоє дітей це не легко, але вона повинна була з ними справлятися, і мені час приділяти після того, як я з роботи прийду.
Я також заслуговував на увагу, оскільки приносив додому гарні гроші.
Тільки Анна цього не розуміла.
Коли дівчатам було по 10 років, ми розлучилися, бо я зустрів жінку, яка мене покохала по справжньому. Я для неї був ідеальним чоловіком.
Вікторія чекала мене зі смачною вечерею дома після роботи. Анна ж все робила похапцем, бо не встигала, а мені таке життя не підходило.
Оскільки я багато працював, то часто зустрічатися з дочками не міг. Але через свою маму я весь час окрім аліментів передавав і “кишенькові” гроші.
На день народження робив не дешеві подарунки. Те саме було і на Миколая.
Я вважаю, що дівчатам нема на мене за що скаржитися.
А коли Вікторія подарувала мені сина, я взагалі світився від щастя. Дочки вже менш-більш дорослі, а тут син, це ж яке щастя.
Я почав розширяти свій бізнес, щоб грошей на усіх дітей хватало. Та так я запрацювався, що не помітив, як моя Вікторія собі іншого знайшла.
Я з’їхав до мами спершу, а потім купив собі однокімнатну квартиру, в якій досі живу.
В мене були ще жінки, але до чогось серйозного я не доходив.
Друга дружина дозволяла мені бачитись з сином, але коли вона офіційно вийшла заміж, то ці зустрічі зменшилися. Згодом я зрозумів, що Богдану не потрібен, бо він іншого чоловіка називав татом.
Єдине, що я робив, так це надсилав аліменти. Але якби моя воля, я б зустрічався з усіма дітьми. Це просто мені якісь не такі дружини попадалися.
Зараз діти вже дорослі, у кожного свої сім’ї. Коли вони йдуть по вулиці, то зупиняються, питають як справи, але не більше. Я б хотів, ходити до них в гості, на свята, чи просто в неділю з онуками погратися, але ні дочки, ні син цього не хочуть.
Вони чомусь вважають мене не хорошим татом.
Але ніхто не рахує тих грошей, які я на них витратив.
Трохи мені образливо. На старість я залишився нікому не потрібний.
Автор – Наталя У
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua