Я народила Соломійку у… 15, не знаючи навіть, від кого. Мама з татом зробили так, що я на довгих 13 років опинилася в Америці. І ось вперше після того я на рідній землі, в Україні. Вперше зустрінуся з донькою. Що ми скажемо одна одній?
Я була підлітком-бунтаркою. Може, протестувала проти дуже правильних батьків-лікарів, не знаю. Мені подобалося дружити зі старшими дівчатами, опинятися у їхніх шумних дорослих компаніях…
Мені подобалися одразу два, старші за мене, хлопці. І було дві вечірки у подруг з різницею у тиждень.
Мама моя за збігом – саме той жіночий лікар, до того ж, відомий у місті. Від неї щось приховати було не можливо, вона одразу помітила в мені зміни. Не сварила, а відразу почала вирішувати ситуацію.
Мама сіла і поговорила зі мною. Сказала, що для мого здоров’я і майбутнього краще народити. І вони з батьком мене підтримають. З’ясовувати, хто батько дитини, якщо мене з тими двома нічого не пов’язує – немає сенсу, тільки сором і зайві клопоти.
Я була налякана, розгублена. Я дуже раділа, що батьки так відреагували і вирішила у всьому відтепер їх слухатися.
Ще коли я чекала дитинку, батьки домовилися про все з татовою сестрою Наталею, яка вже 15 років живе у Вашингтоні: після народження немовляти я лечу до неї і вступаю у Америці до медичного коледжу… Лечу сама, а дитинка моя лишається тут, з моїми татом і мамою. Так краще для всіх.
***
І я полетіла. Далеко, за океан. В іншу чужу країну, яка мала стати моєю другою домівкою.
Я лише кілька разів встигла погодувати і потримати на руках своє немовля, дівчинку Соломію. Я не встигла навіть толком зрозуміти, що відчуваю до неї, що вона для мене означає…
***
Америка прекрасна, але треба дуже постаратися, щоб вона тобі посміхнулася. І я старалася. Щоб не підвести маму з татом, щоб виправдати турботу, якою оточила мене тітка Наталя. Щоб виправдати себе…
Я на два роки застрягла в одному класі коледжу через погане знання мови, вчилася-пнулася до сьомого поту, щоб наздогнати однолітків.
Кілька років минуло, поки я відчула себе тут хоч трішки своєю. З’явилися друзі. Почала медичну практику.
А в далекій Україні моя Соломійка назвала мамою мою маму, свою бабусю…
Іноді ми розмовляли по відео зв’язку, мама сказала мені, що так поки що краще, а згодом ми Соломійці все розповімо, коли дівчинка буде готова. Мені такі он-лайн зустрічі давалися чомусь важко, та й мамі, мабуть, теж, тому вони буле дуже не часті.
У батьків за ці роки так і не вийшло вирватися до нас, а я не могла туди: довге копітке навчання, а потім відповідальна робота… Особисте життя. яке, нарешті, з’явилося.
У 25 років я вийшла заміж за чудового хлопця Томаса, мого колегу. У 26 народила Джона.
І перестала спати, жити… Тому що весь час думала про Соломію. В мені наче щось прокинулося, випручалося й вирвалося на світ Божий. Щось, що було заховане глибоко-глибоко, і чий голос я намагалася не чути. Воно звалося материнський інстинкт.
Я кожної хвилини думала про своє покинуте дитя, про дівчинку, яку виносила у собі так само, як і маленького Джона, але жодного разу не заспівала їй колискову, не встала до неї вночі, не сиділа біля неї, коли вона хворіла, не чула, як вона заговорила, не бачила її перший крок, не чула сміх, не витирала слізок, не цілувала пухкеньких рожевих щічок…
– Їдь, лети, – тільки і сказав мені Томас, від якого я відпочатку не приховувала свого українського минулого. – А ми тебе почекаємо, Джон ще маленький для такої подорожі.
Соломія вже давно знала, що її рідна мама в Америці. Їй про це розповіли, коли дівчинці було 5 років. Вона сприйняла новину, як належне, мама змогла все піднести їй правильно і спокійно.
І я полетіла. Полетіла у 28 років побачити свою 13-річну донечку.
***
І ось вперше за довгі роки я на рідній землі, в Україні. Як же скучила!.. Мені хотілося прямо тут, біля трапу, лягти на землю і цілувати її… Мій дім.
Зовсім скоро я, можна сказати, вперше побачуся з донькою. Що ми скажемо одна одній?
***
Зустріли вони мене в аеропорту всі: мама, тато, Соломія… Шалені, розгублені, радісні обійми. Татова машина, яка так знайомо пахне.
Ми з Соломійкою – на задньому сидінні. Я несміливо беру її ручку в свою, а іншою гладжу м’яке русяве волосся, таке саме, як у мене було в її віці…
***
Вдома – затишок. Накритий маминими смаколиками стіл. І розмови, розмови, розмови… Нас як прорвало: так багато слів, і всі – важливі, потрібні.
Далеко за північ я відвела Соломію в її кімнату, посиділа біля неї кілька хвилин. Ми мовчали…
***
Через кілька днів ми з Соломією відчули одна одну, дівчинка потяглася до мене, я відчувала це і була неймовірно щаслива!
Ми навіть традицію придумали: після вечері йшли у її кімнату, пила чай, розмовляли.
***
Прилетіла я всього на два тижні – це й так забагато, бо Джон маленький, я ще жодного разу його так на довго не лишала, та й робота.
На початку другого тижня гостювання вдома, коли ми з Соломійкою після вечері втекли до її кімнати пити чай, як звикли вже в ці дні, – тоді я і сказала доньці:
– Поїдеш зі мною, Соломійко?.. Не зараз, а трохи згодом, потрібен час на підготовку всіх документів. Я вдочерю тебе, а потім заберу до нас в Америку, у Вашингтон, і ми з тобою все надолужимо, що втратили за ці роки! Будемо нарешті всі разом: я, ти, твій братик Джон, мій чоловік Томас, і тітка Наталя з дядьком Миколою. Вони всі тобі сподобаються, от побачиш! То як?.. Що ти думаєш? Поїдеш?
– Мені… подумати треба… Оленко… – мамою Соломія мене так і не назвала, дуже багато протиріч вирувало в душі дівчини, я це розуміла. Все – з часом. Але те, що її душа потягнулася до мене, як і моя до неї – це ми обидві відчували і розуміли.
– Добре, ти подумай, я не підганяю, – відповіла я. – Але пам’ятай, що я дуже дуже-дуже цього хочу, доню!..
***
Тієї ночі мені чомусь неспалося. Схотілося пити, я встала і тихенько пішла на кухню. Та з коридора помітила, що там світиться…
– Мамо, як же мені бути, мамочко?.. – посеред ночі, коли всі спали, моя Соломійка, здригаючись від схлипувань, тулилася на кухні до моєї мами Ірини, а та гладила її русяве хвилясте волосся і теж не знала, що порадити.
А я – я стояла, занімівши, у коридорі. Потім розвернулася і навшпиньки повернулася до спальні. Щоб їх не сполохати…
***
Знову – аеропорт. Знову – обійми. Я лечу додому. До маленького сина, до чоловіка, до рідних і друзів, до роботи…
Я знаю, що тепер прилечу сюди обов’язково з родиною, з Джоном і Томасом.
І знаю, що прилетить до нас в гості Соломія.
Обов’язково прилетить, але – в гості.
Моя рідна душа, моя сестричка-подруга, але – не донька…
Прилетить дівчинка, яка частинка мене самої, але яка ніколи не стане моєю донечкою…
Є в житті те, що не можна переписати наново.
Та саме життя – саме життя продовжується.
Автор – Олена Мірошниченко.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
