Я натрапила на свою свекруху з кавалером, але проблема в тому, що не з моїм свекром, а з елегантним сивоволосим паном у стильному светрі. Ці два дні я уявляла як повний релакс з масажами та чаями, а натомість мучилася напругою, бо в кожній парі біля басейну чи в саду мені здавалося, що це Анна Петрівна. Ми з нею ніколи не сходилися характерами, і ось я в розколі: розкрити все перед Петром Івановичем і Вадимом чи лишити цю таємницю на її совісті?

– Маріє, ти не уявляєш, що я щойно побачила в цьому спа-готелі біля Карпат, – прошепотіла я в телефон, ховаючись за кущем у саду, де фонтан дзюрчав, заглушуючи мій голос.

– Свекруха моя, Анна Петрівна, тут… з якимось джентльменом. Не з Петром Івановичем, а з іншим – струнким, сивоволосим, у стильному светрі. Вони прогулюються під руку, сміються над якимись жартами, ніби на романтичній відпустці. Я мало не впустила ключ від номера!

Моя подруга Марія на тому кінці лінії ахнула, голос повний подиву.

– Олено, ти серйозно? Анна Петрівна? Та, що завжди така строга, з пучком і в костюмі? З ким? І що ти робитимеш? Розкажеш Вадиму? Чи тестю?

– Ой, Маріє, я в ступорі, – зітхнула я, дивлячись, як вони сідають на лавку біля ставка з коропами. – Він їй квіти подарував, троянди білі, і шепоче щось на вухо. А я стою тут, як шпигунка з серіалу. Не знаю… Якщо скажу Вадиму, то назріє феєрверк в родині. А мовчати – значить тримати цей секрет у собі, ніби отруту. Допоможи розібратися, бо голова йде обертом!

Вона помовчала, а потім порадила:

– Спочатку заспокойся, люба. Подихай. Не роби нічого поспіхом. Запиши деталі, подумай до завтра. А якщо що – дзвони вночі. Обіймаю.

Я клацнула “відбій” і сіла на траву, ховаючись за листям. Два дні релаксу, які я планувала з масажами та ароматними чаями, раптом обернулися детективом. Анна Петрівна – жінка, з якою я роками обмінювалася лише ввічливими фразами на сімейних посиденьках, – тепер у центрі моєї драми. Розповісти? Чи лишити на її совісті? Ця загадка крутилася в голові, як вихор, і я знала: спокою тут не буде, доки не знайду відповідь.

Мене звати Олена, і ось уже дев’ять років я дружина Вадима – спокійного, дбайливого чоловіка з родини, де всі тримаються за правила, ніби за якір. Ми зустрілися на конференції в Івано-Франківську: я презентувала проект про цифровий маркетинг, він сидів у залі з блокнотом, нотуючи кожне слово. Після – кава в лобі, розмова про книги, і він сказав:

– Олено, ти говориш так, ніби оживаєш ідеї. З тобою хочеться будувати плани.

Я посміхнулася:

– А ти слухаєш так уважно, ніби кожне слово – скарб. Розкажи про себе, Вадиме.

Він розповів про Київ, про роботу аудитора в банку, про мрію про власний будинок з садом. Одруження через півтора року – церемонія в старовинній церкві, гості в теплому світлі свічок, торт з трояндами від мене. Анна Петрівна прибула з тестом, Петром Івановичем, у елегантному пальто, волосся в ідеальному зачісці. На прийомі після, у залі з видом на річку, вона підійшла.

– Олено, вітаю. Ти, мабуть, звикла до динаміки. Але в нашій сім’ї – стабільність понад усе. Дружина має бути опорою.

Я кивнула, тримаючи посмішку:

– Дякую, Анно Петрівно. Я ціную стабільність. Сьогоднішній стіл – мій дизайн, з елементами фольклору.

Вона оглянула серветки з вишитим орнаментом:

– Гарно. Але додай класики наступного разу. Традиції тримають нас разом.

З того часу наші стосунки були як тонкий лід: міцні, але крихкі. Зустрічі – на День народження Вадима чи Новий рік, дзвінки – раз на два місяці. “Як справи на роботі, Анно Петрівно?” – питала я. “Дякую, Олено, рутина. А ти?” – відповідала вона. Вадим заповнював прогалини: “Мама хвалить твої рецепти, хоч і не каже”. Петро Іванович, тесть, був теплішим – привозив мед з пасіки, жартував:

– Олено, ти наш скарб. Вадиму пощастило.

Я відповідала:

– Петре Івановичу, ви – родинний центр. Дякую за мед, Соломія обожнює.

Анна Петрівна працювала в міністерстві фінансів, керувала відділом звітності двадцять вісім років, пенсія – 25 тисяч гривень, плюс доплати. Їхня квартира на Печерську – трикімнатна, придбана в 2000-х, з балконом на парк. Вадим розповідав: “Мама – дисципліна втілена. Виховала мене одна, бо тато в роз’їздах”. Я не копала глибше – її життя, мої проекти.

Але робота виснажувала: контракти на 200 тисяч гривень, зустрічі до ночі. У школі я грала в баскетбол, але після розтягнення перейшла на пілатес. Чотири місяці тому терапевт порадив:

– Олено, тобі потрібен детокс. “Гірський Шепіт” – спа з термальними джерелами, йога, спа-процедури. Три дні – і ти відродишся.

Вадим поцілував:

– Їдь, кохана. Я на зв’язку. Квиток – 900 гривень, номер – люкс за 4 тисячі.

Я приїхала опівдні, гарячі ключі диміли в повітрі, сосни шелестіли. Рецепція – дерев’яна, з ароматом евкаліпта. Дівчина в льняній блузці:

– Пані Олено, номер 312, з терасою. Сеанси з дев’ятої.

Я піднялася, розпакувала – халат, ефірні олії. Біля ліфта – пари в тапочках, шепіт. “Було б класно з Вадимом”, – подумала. Раптом – знайомий тембр:

– Дорогий, ти завжди в курсі найкращих місць. Цей сад – як з картини.

Обернулася – Анна Петрівна, у легкій сукні, волосся злегка розкуйовджене, поруч – пан років шістдесят п’ять, атлетичний, сіре волосся зачесане, годинник на зап’ясті блищить. Не Петро Іванович – той з круглим обличчям і в простій сорочці.

Він усміхнувся:

– Анно Петрівно, для тебе – тільки елітне. Пам’ятаєш нашу прогулянку в Трускавці? То було незабутньо.

Вона торкнулася його ліктя:

– Ой, не нагадуй. Тут ще кращий. Дякую, що витягнув мене з рутини.

Двері ліфта зачинилися. Я стояла, ніби в тумані. “Примарилось? Ні…” – подумала. У номері – душ, але спокою нема. Дзвонила Марії – той початковий дзвінок. Ніч – без сну, уявляла їхні розмови. Ранок – буфет. Я взяла йогурт з ягодами, сіла за колонну. Вони – за столиком з видом на гори, фрукти, кава.

– Анно Петрівно, ти в цій сукні – елегантність сама, – сказав він, подаючи персик.

– Володимире Миколайовичу, ти вмієш підняти настрій. Петро вічно в звітах, а з тобою – свято.

Я ковтнула каву, серце забилося. Володимир Миколайович? Партнер по бізнесу? Я втекла до йоги. Інструкторка, Наталя, вела сеанс:

– Дихайте глибоко, пані. Ви напружені. Часто буваєте тут?

– Перший раз, – відповіла я. – А гості… регулярні бувають?

Вона кивнула:

– Так, наприклад, пані з Києва, Анна Петрівна. З супутником. Вони милі, беруть приватні сеанси. Раз на шість тижнів.

Я запитала:

– Супутник? А хто?

Наталя знизала плечима:

– Підприємець, мабуть. Замовляють “червоненьке”, квіти.

День – у тривозі: у басейні чула плескіт, у саду – кроки. Вечір – ще дзвінок Марії:

– Олено, ти як? Бачила ще?

– Бачила. Вони в ресторані, свічки, музика. Він їй руку цілує. Я ховаюся, як миша.

Марія порадила:

– Запиши імена, фото не роби – конфіденційність. Подумай про Вадима: він витримає?

Наступний день – масаж. Я лежала, олії пахли лавандою, а думки – про Анну Петрівну. Біля джерела – нова сцена:

– Анно, ти впевнена в плані? – запитав він тихо.

Вона кивнула:

– Так, Володимире. Наступний тиждень – “семінар”. З тобою я відпочиваю душею.

Він обійняв за талію:

– Ти – моя натхненниця. Чекаю на Париж.

Я відступила, телефон задзвонив – Вадим.

– Сонце, як релакс? Басейн теплий?

– Чудово, – збрехала. – Йога – супер. А ти?

– Працюю. Сумую. Розкажи деталі.

Я вигадувала: “Гарячі камені – розкіш”. Але таємниця тиснула. Повернулася додому, три дні тримала в собі. Вадим гладив:

– Ти якась задумлива. Все ок?

– Так, любий. Просто втома.

Анна Петрівна написала в чат: “Олено, дякую за фото з весілля племінниці. Гарно вийшло”. Я відповіла: “Рада допомогти, Анно Петрівно”. Петро Іванович дзвонив:

– Олено, приїжджайте на шашлики. Я мариную м’ясо.

– Обов’язково, Петре Івановичу. З радістю.

Але спогади не відпускали. Вадим запитав одного вечора, за чаєм:

– Олено, ти щось приховуєш?

Я похитала головою:

– Ні, що ти. Просто проекти.

Совість не давала спокою. Розповісти – зруйнувати довіру, боляче для всіх. Мовчати – жити з брехнею. Друзі, як би ви вчинили? Поділитися правдою з чоловіком чи заховати, аби зберегти мир? Я в розгубленості – ваші думки в коментарях стануть рятівним колом. Чекаю кожної поради, бо серце в полоні цієї таємниці.