fbpx
життєві історії
Я навідувався до матері, але її вічні вмовляння, щоб я одумався, і повернувся до дітей і Марти, мене виводили з себе. Від неї я й дізнавався всі новини колишньої сім’ї. Марта заміж за Степана недавно вискочила. А діти, як і всі в їх віці, вчаться, з друзями граються. – Ой, Василю, Василю! Пошкодуєш ти за той вчинок. І тільки тепер я зрозумів свою помилку. Зібрав пакет солодощів і фруктів. Двері відкрив Дмитрик, і його щаслива усмішка одразу ж кудись зникла

Я навідувався до матері, але її вічні вмовляння, щоб я одумався, і повернувся до дітей і Марти, мене виводили з себе. Від неї я й дізнавався всі новини колишньої сім’ї. Марта заміж за Степана недавно вискочила. А діти, як і всі в їх віці, вчаться, з друзями граються. – Ой, Василю, Василю! Пошкодуєш ти за той вчинок. І тільки тепер я зрозумів свою помилку. Зібрав пакет солодощів і фруктів. Двері відкрив Дмитрик, і його щаслива усмішка одразу ж кудись зникла.

Василь вже був на сходовій клітці, коли з ліфта вийшла Марта.

– Ти куди зібрався? – здивовано запитала вона.

– Іду від тебе. В мене є інша, – випалив на одному диханні Василь, – в нас з тобою більше немає нічого спільного. Нічого!

Коли він це говорив, то навіть не дивився в очі Марти, а потім щодуху побіг по сходах вниз.  Швидкі кроки ставали дедалі тихішими, і враз рипнули вхідні двері під’їзду. А Марта все ще стояла на порозі, спантеличена і дещо розгублена. “Нічого спільного? – думала вона. – А діти?” І навіть зараз жінка думала не про себе, а про те, як пояснити Васильку та Оленці, що тато їх залишив?..

Василь сів в автомобіль. Із полегшенням зітхнув: “Ну, нарешті! Швидше б до коханої, до Іванки…І розпочати нове життя.” А минуле? Ні, не буде більше минулого, починаю жити з нуля.

Замолоду у Василя було багато дівчат. Якісь затримувались у його житті трохи довше, інші – лише декілька годин. Одружуватись не квапився. Був упевнений: дружину потрібно вибирати, як кажуть, до життя – дбайливу, віддану, господарську. А такі чомусь Василю не зустрічалися. І раптом у його житті з’явилася Марта.

Познайомились вона на одному весіллі. По-дитячому наївна, проста і водночас інтелігентна, надзвичайно вродлива дівчина відразу полонила серце Василя. І вже за декілька місяців він запропонував Марті вийти за нього заміж. Дівчина погодилась. Василь був, як кажуть, на сьомому небі від щастя. Одне за одним народилися в подружжя діти. Є квартира, авто, високооплачувана робота. І батьки – і її, і його – допомагають. Чого ж іще треба? Життя, як кажуть, вдалося, і Василь був упевнений у цьому.

А це декілька років тому в їхньому офісі з’явилась Іванка. Приїхала вона із сусідньої області за скеруванням. Мала жінка маленьку доньку, яку залишила вдома з мамою. Ото й усе, що знали про нову співробітницю колеги.

Іванка була компетентним працівником, якого всі цінували, і дуже часто, на прохання керівника, залишалась після роботи. Тоді й зблизились вони із Василем. Не такий уже й молодий начальник, як хлопчисько, закохався у свою підлеглу…

Планів на майбутнє з Іванкою Василь не мав. Жив, як кажуть, сьогоднішнім днем. Але жінку такі стосунки згодом почали не влаштовувати, і вона поставила умову: або залишаєш сім’ю і переїжджаєш до мене жити, або розбігаємось. Залишати сім’ю Василь не мав наміру – так і сказав про це Іванці. Та за деякий час пожалів про скоєне і повернувся.

– Вибач, я не можу я без тебе.

На початках усе в них було так, як і раніше. Василь не шкодував для Іванки нічого: купував їй одяг, водив у ресторани. Двічі на рік вони їздили за кордон на відпочинок. Про дітей і тим паче про колишню дружину чоловік і думати забув. Тільки коли навідувався до своїх батьків, мати дуже просила, щоб повертався в сім’ю.

– Поки не пізно, сину, одумайся, – вмовляла літня жінка. Дмитрик, он щоразу, коли не приходжу до них у гості, про тебе запитує… Чекає тата, він ж тебе так сильно любить.

Дратували Василя ті мамині умовляння, тому й приїжджати до батьків почав рідше.

А якось перед Великоднем, коли Василь в офісі переглядав пошту, під руки потрапила листівка. Розкрив – вітання зі святами і підпис: “Дмитрик та Софійка”. І наприкінці великими літерами старанно виведено: “МИ ТЕБЕ СИЛЬНО ЛЮБИМО І ЧЕКАЄМО, ТАТОЧКУ”.

Щось наче перевернулося всередині. Василь навіть усміхнувся, згадавши дітей: Дмитрика, який так схожий на нього, й Софійку – та, хоча й дівчинка, але завжди бігла до татуся: і з радощами своїми, і з образами… Ще раз поглянув на листівку.

В голові навіть майнула думка взяти бодай на день дітей: піти разом на дитячий майданчик, в кафе. Але враз згадав про Марту: знав, що вона цього не дозволить. Дуже вже ревнувала Василь до його минулого. Хоча… Хіба діти – це минуле? Василь закрив вітальну листівку і заховав у шухляду.

Від матері він інколи чув новини: що Дмитрик грамоту отримав, а Софійка прихворіла – десь застудилася. Від матері й довідався, що Марта, колишня дружина, заміж вийшла, і тепер все в неї добре.

– Ой Василю, Василю, – зітхала жінка, – пошкодуєш ти, дуже пошкодуєш, але буде пізно. Та що там казати – то вже пізно.

А мати тоді як у воду дивилася: не склалося в Василь життя з Іванкою. Та й стала вона якоюсь зовсім іншою– корисливою, егоїстичною. А може, й була такою, та засліплений коханням чи радше тимчасовим захопленням Василь цього раніше не помічав?

А якось увечері після роботи чоловік вирішив заїхати до дітей. Тепер йому байдуже, буде сердитись Марта чи ні. Та і їй, здається, тепер теж однаково, вони ж чужі.

Довго стояв Василь під вікнами будинку. Все думав, що має сказати, як поводитись. Та й, мабуть, є ж у квартирі й той Степан, новий чоловік. Але що Василю до нього: до своїх же він дітей прийшов.

Уже біля квартири декілька хвилин переминався з ноги на ногу, прислухався. За дверима було чути сміх. Натиснув кнопку дзвінка. Двері відчинив Дмитрик. До цього радісне обличчя хлопчика раптом стало здивованим. Він покликав сестричку. Софійка теж якось дивно дивилась на тата. Слова ніби застрягли в горлі. Ця хвилина мовчанки всім здалась вічністю. Василь спробував усміхнутись і розгублено, навіть трохи винувато простягнув пакет із солодощами. Діти й далі стояли спантеличені на порозі.

Василь вибіг на сходову клітку, не сказавши дітям жодного слова. Він зрозумів, що в цьому домі його не чекають. Все склалось так, як він і хотів… колись…

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!