Вчора були у зовиці на входинах – вони з чоловіком нарешті звільнили нашу другу квартиру і перебралися у свій котедж. Розповім і вам цю дивну історію.
Ми з чоловіком живемо зараз в його службовій, ще не приватизованій квартирі. Але сім років тому ми взяли собі нову трикімнатну квартиру у гарному районі Рівного, в новобудові біля озера. Адже у нас троє дітей, які ростуть, і місця треба багато.
Чоловік у мене служить у спецслужбі, я теж працюю бухгалтером – гроші у нас є. але на так, що “кури на клюють”, адже життя у місті і розкіш мати трьох діток – це все не дешево, самі розумієте. Два роки ми робили ремонт в квартирі, але все таки завершили.
Та переїхати ще кілька років не вдалося – бо ми ж добрі. В нашому місті також мешкають батьки чоловіка і його молодша сестра, яка три роки тому вийшла заміж і зараз у них малюк. Жити їм на момент одруження було ніде, тому ми тимчасово пустили зовицю вже при надії у нашу квартиру.
Минали роки, сестра чоловіка й зять також вклалися в житло – в котедж у заміському комплексі. Жили, само собою, поки їхнє житло будувалося, в нашій квартирі, щоб не платити за оренду. А ми тіснилися вже з трьома в тісній двушці. Я все частіше натякала чоловіку, що його сестрі з родиною пора б і честь знати і перебиратися до себе, адже котедж добудовано.
Але нам прийшлося ще чекати, поки вони там зроблять ремонт і доведуть все до свого ідеалу. І ось нарешті вони переїхали! залишивши нам при цьому вже не зовсім нову квартиру – десь шпалери обдерті й помальовані, десь з меблями та сама історія.
Ну але то вже дрібницю у порівнянні з тим. що ми нарешті теж заселилися в просторе своє власне житло! переїхали ми місяць тому, свою стару поки ремонтувати будемо, потім приватизація, а далі поки що в оренду, а там комусь з діток лишиться.
Але взагалі розповідь моя не про це, а про входини, на які нас вчора запросила сестра чоловіка. Вони нарешті теж більш менш обжилися на новому місці і дозріли покликати рідню й похвалитися оселею.
Чоловік мій якраз у тижневому робочому відрядженні в гарячій зоні, тож йти я мала тільки з дітьми. Ми дома не їли, адже в гості йдемо! взяла я з собою на подарунок конвертик з 100 доларами – солідно ж.
Ну й от. Будинок шикарний. Просторі кімнати, велика кухня-студія, власний маленький дворик і парковка. Мрія! Все ми обійшли подивился разом з іншим гостями, а потім сестра чоловіка запросила до столу у вітальню.
І ось тут я щиро здивувалася й розгубилася! Стіл був накритий у вигляді фуршету, а їсти було нічого! Якісь канапки-тарталєтки, маслини-сир-ковбаска-креветки на шпажках, міні-салатики в корзиночках, кілька пляшок ігристого й червоненького і окремо – стіл для дітей з тістечками, тортиком і соками. І все!
Я навіть холодильник тихцем перевірила, коли зайшла на кухню поставити у мийку кілька тарілок. У ньому дійсно нічого не було з нормальних святкових страв! ні картоплі, ні відбивних-шашликів, ні салатів ситних.
Коли я побачила, що годувати нас нормально тут не збираються, то вирішила не дарувати ніякі 100 доларів, і 500 гривень вистачить з таким прийомом. Так я і зробила – поклала 500 гривень зовиці біля її сумочки, сказала, щ оце від нашої родини. А долали нам і самим пригодяться, правда, цього я вголос не проказала.
Вони стільки років прожили задарма в нашій квартирі і вона племінників нормально погодувати не могла, от скажіть? Хоча б з вдячності й поваги. Мені цього не зрозуміти.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
