Я не бачу нічого поганого в тому, що чоловік живе в місті, а я з дитиною в селі у своїх батьків. Нас розділяє всього сімдесят кілометрів. Але Петро мене дивує своїм ниттям. Він каже, що хоче бачити, як росте його син. Він же приїжджає до нас кожні вихідні. Хіба цього мало?
Я люблю село та природу. Я народилася в маленькому селі Закарпатської області. Я проводила цілі дні на вулиці, граючи з братами та сестрами або просто гуляючи сама. Було чудово дихати свіжим повітрям, досліджувати незвідані місця та спостерігати за природою.
Я сподівалася, що ніколи не переїду з села. З віком мій план провалився. Я просто не могла влаштуватися на роботу. Зрештою, довелося переїхати до міста. Мені було дуже важко звикнути до нового середовища.
Кожні вихідні я їздила додому до батьків. Мені потрібно було повертатися туди, де я виросла – на природу, хоча б на деякий час. Саме там моє місце сили.
Кілька років тому я зустріла хлопця. Петро чудовий. Ми закохалися з першого погляду і відгуляли весілля.
Він також поділяв мою любов до природи. Ми разом багато подорожували, як Україною так і Європою, побували чи не в кожному невідомому куточку.
Два роки тому я дізналася, що чекаю дитину. Це також не завадило мені подорожувати Україною. Моєю головною метою було пробудити у дитини любов до всього живого. Так чому б не почати це вже під час цікавого стану, чи не так? Але мене непокоїло одне. І це була наша квартира в місті.
Мене трясло від неї все більше і більше. Я там не жила, а існувала. Мене непокоїло те, що навколо не було навіть клаптика зелені. Люди, яких я зустрічала на вулиці, мені заважали. І я терпіти не могла шум і сморід навколо.
Я не хотіла, щоб моя дитина з’явилася на світ в такому середовищі. Я хотіла, щоб вона відчула, як це бути вільною. На жаль, мені не вистачило сміливості на рішучий крок. І тому перші три місяці після появи на світ Андрійка я провела у маленькому багатоквартирному будинку. Було навіть гірше, ніж здається на перший погляд.
Мені справді було дуже погано. І єдиним рішенням було повернутися до природи. Але у Петра була робота в місті, і йому було б важко на його зарплату купити будиночок для нас трьох у затишному місці. Тому я зважилася на радикальне рішення. Я переїду з Андрійком до рідного дому.
– Я просто більше не бачу себе з дитиною в місті, – сказала я Петру.
– Ти можеш працювати і жити тут, а на вихідних приїжджати до нас. Це лише 70 кілометрів!, – наголосила я Петру.
І так ми з Петром вже довгий час живемо окремо. Я живу з батьками, він живе в місті. Я дуже рада, що повернулася в село. Однак стає видно, що Петро не зовсім задоволений.
– Мене непокоїть те, що я не бачу, як росте Андрійко, – каже він мені по телефону майже щодня. І я його цілком розумію, але іншого виходу з нашої ситуації не бачу.
А як ви вважаєте, чи є майбутнє у таких стосунків?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Недавні записи
- Після дня народження я почала питати у внука, чи хватило йому всіх подарованих грошей на смартфон. А потім кажу: тато ж тобі п’ять тисяч дав. А він такий здивований каже: які п’ять тисяч? В конверті лише тисячу гривень лежало. До того ж конверт був підписаний, і ніякої помилки бути не може. Я в тих нервах викликала сина до себе. Не хотіла це по телефону виясняти
- Коли не стало дочки, я почала судитися зі своїм зятем. Я думала, що зроблю йому послугу, взявши на виховання свого єдиного онука. Дмитрик був дуже схожий на Лілю, і це давало мені сили продовжувати жити. Позов я програла. Зараз Дмитрику п’ятнадцять. Батько відвіз його далеко від мене. Мабуть, я на таке ставлення заслужила. Я б все віддала, лиш би повернути час назад
- Моя свекруха виховує свого онука від першого шлюбу Ореста. Я його друга дружина. Колишня невістка після розлучення переїхала жити в Канаду. Мій чоловік виплачує на сина аліменти, але свекрусі цього виявилося мало. – Богданчик і полуничку хоче і черешеньку. – Я ж не стрималася, і натякнула, щоб до рідної мами звернулася по допомогу. І тут відкрилася таємниця, про яку я і не здогадувалася
- Мені було куди повертатися з Італії, дочка за гроші, які я надсилала, зробила з занедбаної маленької хатинки красиву і сучасну. Там були нові меблі і техніка. Олена з чоловіком і дітьми жила окремо. За всі ці роки я зробила все, щоб вона мала свій куточок. І здавалося б, живи та радій, але той спосіб життя, який вела сеньйора Беатріс, за якою я доглядала до останнього, не дає мені спокою до сьогодні
- Чоловік вклав 300 тисяч гривень у квартиру, яку свекор купив на своє ім’я. Я жила сама в обласному центрі, коли зібралася виходити за Ореста заміж. Тому майбутня зовиця допомагала мені приміряти весільну сукню. Дізнавшись, скільки воно коштує, вона, звісно, передала це своїй мамі. І ось у день, коли ми дізналися про стать майбутньої дитини, свекор змусив її зателефонувати мені. Свекруха витягла мед і сказала: “Ось беріть, і 500 гривень віддавайте відразу”. Я мед не переношу, і я просто його не люблю