Я не бачу нічого поганого в тому, що чоловік живе в місті, а я з дитиною в селі у своїх батьків. Нас розділяє всього сімдесят кілометрів. Але Петро мене дивує своїм ниттям. Він каже, що хоче бачити, як росте його син. Він же приїжджає до нас кожні вихідні. Хіба цього мало?
Я люблю село та природу. Я народилася в маленькому селі Закарпатської області. Я проводила цілі дні на вулиці, граючи з братами та сестрами або просто гуляючи сама. Було чудово дихати свіжим повітрям, досліджувати незвідані місця та спостерігати за природою.
Я сподівалася, що ніколи не переїду з села. З віком мій план провалився. Я просто не могла влаштуватися на роботу. Зрештою, довелося переїхати до міста. Мені було дуже важко звикнути до нового середовища.
Кожні вихідні я їздила додому до батьків. Мені потрібно було повертатися туди, де я виросла – на природу, хоча б на деякий час. Саме там моє місце сили.
Кілька років тому я зустріла хлопця. Петро чудовий. Ми закохалися з першого погляду і відгуляли весілля.
Він також поділяв мою любов до природи. Ми разом багато подорожували, як Україною так і Європою, побували чи не в кожному невідомому куточку.
Два роки тому я дізналася, що чекаю дитину. Це також не завадило мені подорожувати Україною. Моєю головною метою було пробудити у дитини любов до всього живого. Так чому б не почати це вже під час цікавого стану, чи не так? Але мене непокоїло одне. І це була наша квартира в місті.
Мене трясло від неї все більше і більше. Я там не жила, а існувала. Мене непокоїло те, що навколо не було навіть клаптика зелені. Люди, яких я зустрічала на вулиці, мені заважали. І я терпіти не могла шум і сморід навколо.
Я не хотіла, щоб моя дитина з’явилася на світ в такому середовищі. Я хотіла, щоб вона відчула, як це бути вільною. На жаль, мені не вистачило сміливості на рішучий крок. І тому перші три місяці після появи на світ Андрійка я провела у маленькому багатоквартирному будинку. Було навіть гірше, ніж здається на перший погляд.
Мені справді було дуже погано. І єдиним рішенням було повернутися до природи. Але у Петра була робота в місті, і йому було б важко на його зарплату купити будиночок для нас трьох у затишному місці. Тому я зважилася на радикальне рішення. Я переїду з Андрійком до рідного дому.
– Я просто більше не бачу себе з дитиною в місті, – сказала я Петру.
– Ти можеш працювати і жити тут, а на вихідних приїжджати до нас. Це лише 70 кілометрів!, – наголосила я Петру.
І так ми з Петром вже довгий час живемо окремо. Я живу з батьками, він живе в місті. Я дуже рада, що повернулася в село. Однак стає видно, що Петро не зовсім задоволений.
– Мене непокоїть те, що я не бачу, як росте Андрійко, – каже він мені по телефону майже щодня. І я його цілком розумію, але іншого виходу з нашої ситуації не бачу.
А як ви вважаєте, чи є майбутнє у таких стосунків?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
