– Я не хочу, щоб твій батько був на нашому весіллі, – прямо сказала я Остапу. Він така людина, яка просто зіпсує настрій і не лише мені, а й гостям. – Софіє, так буде не красиво, – захищав свого батька майбутній чоловік. Але ви знаєте, доля таки пішла мені на зустріч.

Коли ми з Остапом оголосили про свої заручини, я була впевнена, що це буде щасливий етап нашого життя. Але виявилося, що майбутнє весілля стало приводом для деяких родинних драм. Особливо я не очікувала, що найбільший виклик прийде від його батька.

– Ну, сподіваюся, ти після весілля припиниш цю свою «гру в роботу»? – кинув Петро Іванович, батько Остапа, коли ми вперше офіційно розповіли їм про наші плани.

Мене буквально скувало. Але не встигла я відкрити рота, як Остап спокійно, але твердо відповів:

– Тату, Софія любить свою роботу і не збирається її залишати.

– Та яка там робота! Художниця! – із сарказмом вигукнув свекор. – Краще б вона вдома порядок тримала, борщ варила, а ти гроші заробляв.

Слова Остапового батька наче блискавкою пронизали мене. Я працювала викладачкою малювання у дитячому центрі – не найбагатша професія, але вона приносила мені радість і задоволення. І головне – я відчувала, що моя праця корисна. Я вже готова була відповісти, але зупинилася. Це був батько Остапа, людина, з якою я мала ще будувати відносини.

– Це наше спільне рішення, – стримано сказала я, намагаючись не показувати свого обурення.

Петро Іванович замовк, але його ображене бурмотіння протягом усього вечора створювало напругу. Мати Остапа, Марія Степанівна, намагалася згладжувати ситуацію, але її чоловік був явним лідером у їхній родині. Вже вдома я запитала Остапа:

– Що з твоїм татом? Чому він так накинувся на мене?

Остап лише зітхнув:

– Він завжди був таким. Для нього жінка – це, в першу чергу, господиня вдома. А я, на його думку, взагалі якийсь слабак, бо не ділюсь його поглядами.

– Але чому ти раніше про це не говорив?

– Бо не думав, що це стане проблемою. Я звик і намагаюся не звертати уваги.

Але я не могла просто ігнорувати ситуацію. З кожним наступним візитом до батьків Остапа його батько ставав усе більш дошкульним. Він “опускав” мою професію, ставив під сумнів мою думку на будь-які теми, а одного разу навіть сказав:

– Та ви з Остапом, мабуть, помінялись місцями. Він у тебе за «хазяйку», а ти за «годувальницю».

Це мало бути жартом, але звучало неприємно. Я бачила, як Остап все більше замкнувся в собі, не бажаючи сперечатися з батьком. І хоча я цінувала його миролюбність, мовчання лише давало Петру Івановичу більше підстав для нападів.

– Ми маємо щось робити, – сказала я Остапу. – Це не може тривати вічно.

– А що ти пропонуєш? – він виглядав виснаженим.

– Давай обмежимо наші зустрічі. Нехай мама приходить до нас, або ми зустрічатимемося десь на нейтральній території. Твій тато має зрозуміти, що так поводитися не можна.

Остап погодився. Ми повідомили батькам про наше рішення. Мама його сприйняла це з розумінням, а от Петро Іванович образився.

– Та нехай живуть, як хочуть! – кинув він у відповідь на прохання Марії Степанівни.

Минуло кілька місяців. Наші стосунки з батьками Остапа залишалися натягнутими. Але найбільше мене турбувало питання: чи запрошувати його батька на весілля? З одного боку, це був важливий день, і я розуміла, що не можна його виключати. З іншого – як він поводитиметься на святі?

Рішення за нас прийняла сама доля. Одного дня нам зателефонувала мама Остапа:

– Петро в лікарні! Приїжджайте швидше!

– Що сталося? – Остап був у подиві.

– Серце. Лікарі ще нічого не кажуть.

Ми негайно поїхали. У лікарні виявилося, що все обійшлося переляком. Але цей випадок змусив його переглянути свою поведінку. Він вперше в житті подивився на Остапа іншими очима.

На нашому весіллі Петро Іванович поводився бездоганно. Звичайно, це не означало, що його погляди раптом змінилися. Але принаймні він зрозумів, що втрата зв’язку з сином – це не те, чого він хоче. А я навчилася цінувати його навіть за маленькі кроки назустріч.

А тепер скажіть, як ви вважаєте, чи варто було мені раніше відверто поговорити з Петром Івановичем, чи я правильно зробила, що діяла через дистанцію? Можливо, у вас були схожі ситуації з родичами? Як ви їх вирішували?

Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!