Я не хотіла відпускати чоловіка до Києва на роботу одного. Тому одноголосно було вирішено, що їдемо всією сім’єю. Перший час було дуже важко, а далі – ще гірше. Одного дня Володя зателефонував, і сказав, щоб з роботи я його не чекала. – Твоє ниття про безгрошів’я я вже не маю наміру слухати. В мене є інша. – Я повернувшись з дитиною до свекрів, нічого їм не розказала.
Нам пощастило з чоловіком народиться в містечку, в якому кожен, за бажання, може знайти собі роботу. Зрозуміло, що зарплати у нас не столичні, але той, хто готовий працювати, може цілком заробити собі на безбідне життя.
Мій чоловік Володя, працював у цеху з виробництва меблів. Я теж працювала на тому ж заводі, тільки на посаді менеджера з продажу. Ми маємо типовий службовий роман. Після року романтичних побачень ми вирішили узаконити свої стосунки. Поки ми з Володимиром зустрічалися, мене його мрії про столицю, не насторожили. Тільки згодом я зрозуміла, що треба було ще тоді тримати руку на пульсі.
Після весілля ми почали жити у батьків Володі. У свекрухи був великий і просторий будинок у приватному секторі. Поруч із будинком був невеликий город та теплиця. Загалом, усе у нас було, як у людей. Дохід у нас був пристойний, тому ми могли собі дозволити навіть раз на кілька років злітати відпочити на закордонні курорти.
Через п’ять років після весілля ми з чоловіком купили автомобіль, а ось із іпотекою вирішили не поспішати. У мене з батьками чоловіка стосунки склалися добрі, вони мені стали як рідні, адже мій батько і мати вже на іншому світі більше десяти років.
Потім Боженька подарував нам синочка. Свекри були на сьомому небі від щастя. Після того, як синочку виповнився рік, мій чоловік свої старі мрії пригадав. Все почалося з того, що він тоді мені сказав:
– Кохана, мені добре місце в столиці запропонували. На час стажування обіцяють сто тисяч платити, а там більше буде. Давай до Києва рвонемо поки що ти в декретній відпустці. Почнемо потихеньку облаштовуватися. Спробуємо сина в дитячий садок записати, а там і для тебе робота знайдеться. Це набагато більше, ніж ми тут отримуємо. Син підросте до школи там піде, там же й освіту здобуде.
Мені його пропозиція сподобалася. Чоловік так красиво все описав, адже коли ще, як не в молодості, намагатися взяти від життя все, що воно тобі дає. Ясна річ мені було лячно, бо в нас була маленька дитина. Свекри були проти всієї цієї витівки, та й моя старша сестра намагалася мене відговорити.
– Христино, ну не рубай з плеча! Адже у нас навіть екологічна обстановка краща, там дитина буде цією гидотою цілодобово дихати. Ви ж там за кожну порошинку платитимете шалені гроші, а роботу, де ти там шукатимеш? Та навряд чи у вас вийде і сина в дитячий садок здати, тому що там таких як ви ставок ставки. Нехай Володі туди сам спочатку поїде, облаштується, а потім і вас до себе забирає.
Я їй намагалася як могла довести свою думку:
– Але ж ми сім’я, а тому маємо бути і в горі, і в радості разом. Я не хочу, щоб нас з чоловіком поділяла така величезна відстань, адже ми його підтримка і надійний тил.
Незважаючи на численні розмови, ми вирішили з чоловіком, що поїдемо всією сім’єю. Автомобіль нам довелося продати, щоб ми могли дожити до першої зарплати чоловіка, але в столиці все ж таки краще на міському транспорті пересуватися, бо там затори кругом. Однак у чоловіка на новому місці справи йшли не дуже, а потім через цю ситуацію в Україні та світі, довелося йому з другої роботи піти.
Кур’єром він не захотів працювати. Ось так і вийшло, що майже три місяці без роботи був. Я тільки тепер зрозуміла, наскільки сестричка моя була права, тому що за кожним пучком кропу доводилося в магазин бігти. Я почала шукати підробіток в інтернеті, але це були копійки. Я через недосипання стала дратівливою, а коли чоловік влаштувався на роботу, все стало ще гірше.
Може, у нього там якась зазноба завелася або друзі веселі, але тільки, якось він прокинувся вранці і повідомив, щоб я його ввечері не чекала, бо він від мене йде, мовляв, втомився твої постійні претензії вислуховувати, гроші, які у нас залишилися нехай тобі залишаються, а я пішов, мене там нове життя чекає.
Мене його заява просто ввела у ступор, я навіть не вигадала, що йому відповісти. Володя поспішно зачинив за собою двері, а я заплакала від безвиході і безсилля.
Заради нього я значить зірвалася з місця, домагалася, щоб сина влаштувати до дитячого садка та поліклініки і терпіла претензії нашої неадекватної господині. Я перерахувала гроші, які у нас залишилися і зрозуміла, що їх впритул вистачає на дорогу назад. Я того ж дня зібрала свої речі, і ми з сином повернулися до нашого містечка. Я повернулася до батьків чоловіка немов бідна собака і тепер живу з ними на пташиних правах, бо вже ніби й не невістка, але вони цього не знають.
За весь цей час Володя дзвонив мені лише кілька разів, але нічого не говорив про те, що нудьгує чи хоче повернутися. Дуже боюся свекрам правду розповісти, бо не хочу їхнє розташування втратити, але іншого виходу в мене, напевно, немає.
Фото ілюстративне
