Я не могла відвести погляд від молодої жінки, в мене пішли по тілу мурашки, всередині все калаталося. Щось таке рідне в ній відчула… Та вона ж викапана мій чоловік Богдан! Дівчина в метро в одній руці тримала книжку, в яку дивилися очима в густому обрамленні темних вій, а іншою рукою спиралася на палицю.
…Богдан дуже хотів хлопчика, а я народила кульгаву недоношену дівчинку. Тому я і вчинила як вчинила.
Мене тільки привезли у палату після народження дитини, а дитинку забрали у відділення недоношених. У мене у вухах стояли слова медсестри: “Ой, та воно ще й кульгаве, одна ніжка коротша за іншу”.
Я, хоч і перебувала у півсвідомості, та розчула гірку інформацію добре.
Богдан, коли наша донька на три тижні раніше вирішила з’явитися на світ, був у рейсі.
“Що ж я йому скажу?.. Як покажу наше нещастячко?..” – сумні думки хвилями набігали на мою душу. Я лежала і дивилася в стелю, не звертаючи уваги на сусідку по палаті.
Зреагувала я на реальність тільки тоді, коли заплакало немовля у колисочці біля сусідчиного ліжка.
Мене здивувало, що жінка не підходить до своєї дитинки, сидить собі на ліжку, дивиться байдуже у вікно.
А хлопчик її плаче й плаче.
Я не витримала:
– Чому ти його не заспокоїш? Підійди і візьми ж його!
– Не буду. Не хочу звикати. Я від нього відмовилася. Мене сьогодні виписують, – так само байдуже відповіла сусідка.
Я здивовано розглядала жінку. Неохайний вигляд, фарбоване в брудно-рудий колір волосся, кола під очима.
– Піду подимлю, – гупнула сусідка двома словами.
Встала і вийшла з палати.
Ще не минув час, який необхідно лежати після, але я встала.
Підійшла до колисочки, в якій вже не плакав, а лише жалібно скавчав малесенький хлопчик. Здорове на вигляд і непотрібне своїй матері немовля…
От зрадів би мій Богдан, якби в нього народився такий синочок, мимоволі подумалося мені. В ту мить вперше в моїй душі з’явилося те грішне бажання і вже не покинуло мене…
Я бачила, як сусідка Рая погодувала сина сумішшю з пляшечки, а потім почала збирати речі.
Медсестра і лікарка заходили-виходили, робили мені і хлопчикові все необхідне.
І коли зайшла медсестра, щоб забрати малого, я не витримала:
– Мені треба поговорити з Вами… Але сам на сам.
– Добре, я знайду трохи пізніше, – відповіла та.
Ввечері я лишилася сама в палаті. Тоді ж, ввечері, поговорила з медсестрою, потім з лікаркою. Ті намагалися відмовити мене від прийнятого рішення, але я була твердою.
Вранці я написала відмову від своєї калічки, натомість мені принесли сусідчиного хлопчика.
Я приклала немовля до себе, погодувала. Хлопчик став моїм сином. Іванком, як і хотів Богдан.
Лікарняні стіни зберегли мою таємницю.
Як же зрадів Богдан, коли повернувся з рейсу і приїхав забирати нас з дитинкою додому! Цілував нас, милувався сином, тішився, що все добре пройшло, хоч і трохи передчасно.
Я тоді раз і назавжди ковтнула свій біль-гріх, свою неправду. Сховала навіть не в серці, а десь набагато глибше вчинок, на який пішла заради Богдана і нашого щастя.
Ніколи не намагалася я дізнатися бодай щось про долю своєї дитинки, не знала, чи жива вона взагалі.
Нічого не знати, постановила я собі. Так легше, так правильно…
А в церкві завжди, завжди ставила свічечку за здоров’я своєї покинутої донечки.
Іванко ріс щасливою дитиною на радість батькам. А потім, через вісім років, народилася Ксеня. І мій біль сховався ще далі.
…Тепер їм 21 і 13. Студент і школярка. Син і донька, мамина і татова гордість.
Все добре в нашій родині, все маємо, хоч великих статків і не нажили. Та хіба це головне?
Головне – любов, повага і затишок в родині. І це все ми мали. Я докладала всіх зусиль, щоб моя родина була щасливою. Таким чином, здавалося мені, я хоча б частково виправдовувала свій вчинок, спокутувала гріх-провину. Бо вона, та гріх-провина, як не ховай, жила-ховалася в мені і боліла. Весь час, як би я не намагалася не помічати її, не чути її голос.
Чула. Всі роки чула…
Кожної неділі ставила я в храмі, куди ходила багато років, поруч зі свічкою за всю свою родину, за рідних і близьких, окрему свічечку, вогник якої ніс у небо мої молитви за дитину, яку я зрадила, навіть не взявши на руки, не притуливши жодного разу до серця…
Так і жила. Навчилася жити, зціпивши зуби.
…І ось – дівчина у метро.
Я не могла відвести від неї очей.
Молода жінка відчула на собі погляд, відірвалася від книжки, та лише на мить, бо у наступну хвилину сховала книжку до сумки і почала рухатися до виходу.
Я, не роздумуючи, пішла за нею, вийшла на тій самій станції.
Дівчину не важко було тримати в полі зору: йшла вона нешвидко, але впевнено. Звикла, давно звикла до своєї вади, мабуть, вродженої, мабуть, подумалося мені…
Одразу при виході з метро була кав’ярня, одна з тих, що я в них рідко бувала, але любила. Атмосферу, каву, смачні штруделі, схожі на ті, що готувала мені бабуся колись давно у селі…
“Це мій шанс, – сказала я собі. – Можливо – єдиний, подарований Богом.»
– Дівчино, будь ласка, зачекайте! – випустила з себе оклик-благання, оклик-надію.
– Так, я Вас слухаю, чим можу допомогти? – зупинилася молода жінка.
– Я… Вибачте… Мені дуже треба з вами поговорити. Це терміново!.. І важливо, – після секундної паузи додала я.
– Що ж, я маю півгодини, можемо випити кави ось тут, – дівчина показала на вхід до кав’ярні.
– Я вас пригощу, можна? Яку каву любите? А ви сідайте, де вам зручно.
Дівчина обрала столик в затишному куточку біля вікна. Я присіла навпроти.
– Я вас слухаю, але спочатку давайте познайомимося. Ми ж не знайомі, так? Мене звуть Надія. – дівчина уважно подивилися мені очі. – Чи ви мене звідкись знаєте?..
– Я, я не впевнена… Але… – Я зніяковіла, але змогла опанувати себе. – Тільки не дивуйтеся, Надю, я у вас зараз дещо спитаю… Запитання можуть здатися вам дивними, але я потім все поясню… Ви знаєте, де ви народилися? І коли?
Надія знала. І набагато більше, ніж я припускала. Воена щиро розповіла мені дещо про себе. Надя знала, що від неї відмовилися після народження. Вона росла спочатку в дитячому будинку, потім – в інтернаті. Її ніхто не вдочерив. Кому вона така була потрібна?
Та виявилося, що потрібна. Зараз, своєму Роману потрібна, з яким готуються скоро побратися. Працює Надія після педучилища у школі. Вчитель з позакласного виховання в молодших класах. От і все.
А мені більше й не треба було. На мене дивилися очі мого Богдана, та й голос, рухи, міміка…
– Це я, я, Надіє… Я… Твоя мама. Це я народила тебе і… І відмовилася. Я спробую пояснити, якщо даси можливість, якщо дозволиш…
Все. Тепер лише чекати вирок. Її, Надін, вирок. Мені.
Що було тієї миті в Надіних очах, я не змогла б описати словами ні тоді, ні потім.
– Спробуйте… Пояснити, – видушила з себе Надя.
Я спробувала.
Спочатку намагалася підбирати слова, пояснити, як любила і люблю чоловіка Богдана, як прикро було мені, його молодій дружині, не виправдати його сподівань. Вона ж, моя доросла донька, теж жінка, проносилося у мене в думках, можливо, зрозуміє…
Потім, вже зірвавшись, я плакала, говорила тихо, принаймні намагалася тихо, про те, що кожен свій подих всіх наступних років я робила з думкою про свою залишену дитину. Кожен… Слова скінчилися. Я сиділа, спершись на руки, боялася підвести на дочку очі.
– Ви все? – після паузи запитала Надія. Якщо так – то мені час йти. На все добре. – вона піднялася. – Ніколи, чуєте, ніколи не шукайте мене і більше ніколи не підходьте. Ні-ко-ли. І всього найкращого вашій родині, – додала і пішла до виходу.
Шанс не був моїм шансом. Я помилилася.
І все ж я була безмежно вдячна Богові. За те що зустріла і побачила.
Я не змогла повністю виконати прохання дочки. Я знайшла школу, в якій працювала молода кульгава вчителька.
Просто мені потрібно було це знати. Хоч це. Далі я не пішла.
Життя повернулося у своє русло. Як було у мене на душі?
По-іншому. Гірка важкість-вдячність оселилися в серці і я вчилася звикати до неї.
Але в той же час… В той же час стало немов би трохи легше.
Я знала, як важко було рости моїй дитині, не могла собі того вибачити, але одночасно я дізналася, що донька наша жива, що живе своїм достойним життям, в якому немає місця мені.
Що ж. Це і є мій вирок. Мій тягар, який нести довіку. На все воля Божа.
…На все – воля Його.
Ми з Богданом відвезли в той день домашні продукти і гостинці Вані в гуртожиток на інший кінець столиці. Бо дорослий син-студент вже не кожних вихідних наїжджав до батьківської оселі: мав свої справи, кохану дівчину. Тож ми з чоловіком самі час від часу провідували сина.
По дорозі додому на зустрічну смугу вилетіла велика вантажівка – водій чи то задрімав, чи то з інших причин не справився з керуванням.
Богдану пощастило більше, відбувся великими синцями. Я ж кілька днів провела у лікарні без свідомості, отримала переломи руки й ноги.
Надія про це не знала. Надя просто однієї ночі зрозуміла: в цьому новому її світі-вимірі-Всесвіті повинна бути… мама. Бо інакше він для неї порожній. У лікарні, де народилася і в дитбудинку вона отримала потрібну інформацію. Підключився, допоміг у пошуках і її Роман.
Коли я відкрила очі, вони всі були біля мене: Богдан, Іванко, Ксеня… Надія.
В їхніх очах, ще до того, як хтось сказав перше слово, я прочитала: вони всі все знають. Всі мене простили. І всі ми зараз – в нашому новому, спільному, щойно народженому світі. І нам в ньому відтепер жити.
Я подивилася на свої закуті у гіпс руку й ногу, і відчула: яка ж я щаслива!
Відчула: Бог посміхнувся нам в лікарняне вікно сонячним промінням…
Автор: Олена М.
Спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
