— Я не можу це їсти. У мене ж дієта! — заява Світлани щодо сирників стала кульмінацією мого терпіння, і я просто вийшла з кухні, залишивши їх там

Протягом тижня я доглядаю чоловіка, а на вихідних — обслуговую доньку з онуками. У мене більше немає сил

Мене звати Леся, і мені шістдесят два роки. Я маю лише одного сина, Кирила. Він одружений зі Світланою, і у них є двоє чудових дітей. Вони мешкають у невеликому містечку за двісті кілометрів від нас.

Наш будинок стоїть за містом, з великим садом. Я люблю свій сад, але останнім часом не маю часу на нього, оскільки моє життя перетворилося на нескінченний марафон обов’язків. Минулого року мій чоловік, Віктор, переніс недугу, і я стала його основним доглядальником.

Я присвячую йому весь свій час, бо він потребує постійної допомоги. Але це лише частина моїх турбот. На вихідних починається мій другий робочий тиждень, який я присвячую синовій родині.

— Мамо, ну що ж ти, я ж просила тільки з вишнею! — Світлана стояла посеред кухні, схрестивши руки. — Я не можу це їсти. У мене ж дієта!

— Світлано, я готувала їх зранку, тільки-но сонце зійшло, — я відчула, як голос тремтить від втоми. — Я цілий тиждень біля Віктора, я ледве стою на ногах. У холодильнику закінчилося борошно, і я мусила їхати до міста, щоб купити. А потім пекла тобі ці пиріжки. Що було, те й додала.

— Ти ж знаєш, що я не люблю сирну начинку, — вона кивнула на тарілку, на якій лежали мої рум’яні сирники. — І коли ти вже навчишся слухати? Це ж не так важко. Або ж просто не берися, якщо не можеш зробити нормально.

— Досить! — у дверях з’явився Кирило. Його обличчя було червоне. — Світлано, припини. Мама старається. Ти знаєш, як їй важко з батьком.

— Важко? — Світлана засміялася, але сміх був неприємний. — А мені не важко? Я цілий тиждень працюю, а на вихідні з дітьми сюди їду, щоб хоч трохи відпочити, а не дивитися на твоїх хворих родичів! І що я отримую? Сирники, які я не їм.

Я відчула, як смуток пронизав мене. Це були не просто сирники, це була моя праця, мій час, моя остання енергія. Я просто розвернулася і вийшла з кухні. Мені не хотілося більше нічого пояснювати.

Коли я думаю про останні півтора року, це схоже на туман. Віктор завжди був моєю опорою. Ми прожили разом сорок років. Він мав чудову роботу інженера, а я працювала викладачем у коледжі, аж поки не пішла на пенсію п’ять років тому. Ми планували подорожувати, насолоджуватися садом, бавити онуків. Життя мало бути легким і приємним. Але влітку, двадцятого червня минулого року, все змінилося. Віктор почувався зле, і за кілька годин лікарі діагностували інсульт.

Зараз він прикутий до ліжка. Він не може говорити, лише іноді видає якісь звуки. Годую його з ложечки, допомагаю йому перевернутися, міняю постільну білизну. Це фізично виснажує. Щоранку я встаю о п’ятій, щоб встигнути все до того, як прийде медсестра на кілька годин, а мені треба буде зайнятися домом та садом.

Кирило і Світлана переїхали до нас із дітьми три роки тому, коли Кирило отримав підвищення, а Світлана не змогла знайти роботу в нашому місті, тож вони купили будинок поруч. Я була рада, що вони ближче, але не очікувала, що це перетвориться на постійний “сервіс”.

Їхній візит на вихідні починається щоп’ятниці ввечері. Вони приїжджають, щоб, як каже Світлана, “дати дітям подихати свіжим повітрям”, а мені – “допомогти”. Але їхня допомога полягає в тому, що я повинна робити все: готувати, прати, прибирати, бавити онуків, поки вони “відпочивають”.

Онуки, восьмирічна Іринка і п’ятирічний Богдан, — це моє світло. Я їх дуже люблю. Іноді я відчуваю, що це єдине, що тримає мене на плаву. Але навіть їхня присутність виснажує, коли ти відповідаєш за все.

Цієї п’ятниці вони приїхали, і Світлана одразу ж запитала:

— Мамо, ти ж пам’ятаєш про той пиріг з індичкою? І додай тих спецій, що я люблю.

— Звісно, пам’ятаю, — я намагалася посміхнутися. — Але ж ти знаєш, мені важко стояти біля плити після цілого тижня біля тата.

— Ну що ж ти, — вона махнула рукою. — Це ж лише один день. А ми ж тут, щоб допомогти тобі!

Я нічого не відповіла. Мені здалося, що якщо я почну говорити, то заплачу.

Субота – це “генеральне прибирання”. Світлана вважає, що наш будинок занадто старомодний і брудний, хоча я прибираю щодня.

— Подивись на цю підлогу, — казала вона. — Тут стільки бруду! Чому ти не можеш купити нормальний пилосос?

— У нас є пилосос, Світлано, — я відповіла. — Це старий килим, його важко чистити.

— Ох, мамо. Ти завжди знаходиш виправдання, — вона закотила очі. — Я ж тобі давала посилання на ту модель, що я маю.

Кирило намагається допомогти, але його спроби виглядають незграбно. Він не звик до фізичної роботи, і його допомога часто вимагає більше моєї уваги, ніж її відсутність. Якось він спробував помити вікна, але залишив стільки розводів, що мені довелося переробляти все.

— Вибач, мамо, — сказав він, коли я мила вікно вдруге. — Я не знаю, як ти це робиш.

— Нічого, синку, — я зітхнула. — Просто йди пограйся з дітьми. Це буде краще.

Я відчувала, що моя толерантність до Світланиної критики і вимог зменшується. Колись я була спокійною і терплячою, але тепер моя енергія закінчується.

У неділю вранці сталася та ситуація з сирниками, коли вона мене образила.

Після того, як я вийшла з кухні, я пішла до спальні Віктора. Він лежав, дивлячись у стелю. Його очі здавалися сумними. Я сіла поруч і взяла його руку. Його шкіра була м’яка і тепла.

— Що робити, Вікторе? — прошепотіла я. — У мене більше немає сил. Я відчуваю, що моє життя належить іншим.

З його рота вирвався якийсь невиразний звук. Можливо, він мене розумів.

Через деякий час до кімнати зайшла Іринка.

— Бабусю, ти плакала? — вона запитала, дивлячись на мене своїми великими, карими очима.

— Ні, люба, — я витерла сльози. — Просто очі втомилися.

— А мама з татом знову сваряться. Вони сперечаються про сирники, — вона стиха сказала. — Мама зла, що ти не зробила з вишнею.

— Іринка, це дорослі справи, — я обійняла її. — Ходімо, я почитаю тобі твою нову книжку.

Ми пішли в іншу кімнату. Я читала їй про пригоди маленької дівчинки, а вона слухала, поклавши голову мені на коліна. У ці моменти я почувалася щасливою.

Пізніше того ж дня, коли вони вже збиралися їхати, Світлана підійшла до мене, коли я була на вулиці.

— Мамо, вибач, я була різка, — сказала вона, але її обличчя не виражало каяття. — Я просто дуже втомилася. Розумієш, робота, діти…

— Світлано, — я подивилася їй у вічі. — Я розумію, що ти втомилася, але ти приїжджаєш сюди відпочити, а я тут працюю. Я не твоя хатня робітниця і не няня. Я мама Кирила і бабуся твоїх дітей, і я доглядаю чоловіка, який ледве живий.

— Але ж ми твоя родина, — вона знизала плечима. — Хто ж ще тобі допоможе?

— Допомога, — я ледве стримувала емоції, — це коли ти береш на себе частину моїх обов’язків, а не створюєш нові. Допомога – це не вимагати пиріг з індичкою, а натомість помити посуд.

Кирило вийшов із будинку з валізами. Він побачив, що ми розмовляємо, і підійшов.

— Усе добре? — запитав він.

— Так, — відповіла Світлана, посміхаючись йому. — Просто поговорили з мамою.

Вони попрощалися, і я, як завжди, відчула полегшення, коли їхня машина виїхала за ворота, і я залишилася сама. Я зайшла в будинок. Тиша, що настала, була така гучна. Я сіла у своєму кріслі і відчула, що мені потрібно знайти якийсь вихід.

Наступного тижня я вирішила діяти. Я знайшла номер телефону приватної медсестри, яка може приходити на більше годин. Це дорого, але мені потрібен час для себе. Я також зателефонувала дочці моєї подруги, студентці, яка шукає підробіток. Я запропонувала їй приходити на вихідні, коли приїжджають онуки, щоб гратися з ними і допомогти на кухні за невелику плату.

Коли Кирило зателефонував мені у четвер, щоб підтвердити свій приїзд, я була готова.

— Кириле, я маю дещо тобі сказати, — я почала. — На вихідних я більше не буду готувати для вас повний стіл. У мене є дівчина, яка допоможе мені з дітьми, але вона не кухар.

— Що? Чому? — він здивувався.

— Тому що я втомилася, синку. Я на межі своїх можливостей. Якщо ви хочете їсти, ви можете привезти готову їжу або замовити її. І ще одне, прибирання будинку — це не ваша допомога.

Він мовчав.

— Мамо, ми не можемо так, — нарешті сказав він. — Ми ж твоя родина.

— Саме тому, що ви моя родина, — відповіла я, — я прошу вас поважати мої межі. Ви маєте самі піклуватися про себе.

На наступних вихідних вони приїхали. Світлана була дуже холодною. Вона привезла із собою великі пакети з напівфабрикатами і купою баночок для дітей. Кирило намагався виглядати веселим, але напруга була помітна.

Коли прийшла студентка Марічка, Світлана подивилася на неї з підозрою.

— А це хто? — запитала вона у Кирила.

— Мама сказала, що це няня для дітей, — відповів він. — Я не знаю.

Я втрутилася.

— Це Марічка, вона допоможе мені з онуками, іноді з кухнею. Вона не ваша прислуга.

Світлана більше не зверталася до мене з вибагливими проханнями. Вона навіть намагалася прибрати зі столу після вечері, але робила це так, ніби мила підлогу.

Наступного ранку, коли я сиділа у саду і читала книжку, чого не робила вже дуже давно, Кирило підійшов до мене.

— Мамо, ти сердишся? — він запитав.

— Я не сердита, синку. Я втомилася, — я закрила книжку. — Я хочу жити своїм життям, а не обслуговувати всіх. Ти і Світлана дорослі люди, ви маєте самі дбати про себе. Я не відмовляюся від вас, але я встановлюю межі.

Він мовчав, дивлячись на землю.

— Я люблю вас усіх, але я не можу більше так. Якщо ви не готові допомагати, то принаймні не заважайте.

Напруга тривала весь день. Вона не була неприємною, але відчувалася в повітрі. Вони поїхали рано ввечері.

Я знаю, що зробила правильно. Мені потрібно було знайти час для себе, щоб не зламатися. Але я також знаю, що це ще не кінець. Я знаю, що Світлана ображена, і що Кирило розгублений. Я не знаю, чи зміняться їхні звички. Я не знаю, чи зможу я витримати наступні вихідні.

Я сіла на дивані, взяла в руки свій ноутбук, щоб написати це. Я знаю, що багато жінок мого віку проходять через подібне. Ми робимо все для своїх дітей, а потім вони очікують, що це буде завжди. А потім ми стаємо старими, хворими, і вони не розуміють, що нам потрібен відпочинок.

Чи правильно я вчинила, поставивши себе на перше місце? Чи варто було мені терпіти далі заради “миру” в родині? Які б ви встановили межі на моєму місці?