— Я не можу зруйнувати свою родину. Я не можу залишити дітей, — прошепотів Ілля, коли я підійшла до його столу в порожньому офісі. Я знаю, що він кохає мене, але його страх перед дружиною Оленою сильніший. Моє серце розривається, бо тепер він намагається стерти нас

Мене звати Тамара. Мені тридцять два, і мій робочий стіл стоїть за якихось п’ять метрів від його. Щоранку я чую його голос, чую, як він розмовляє телефоном зі своєю дружиною, Оленою, обговорюючи побутові справи, планування вихідних, або просто питаючи, як минула її ніч. І щоразу цей звук проникає мені під шкіру немов крижаний струмінь, охолоджуючи будь-яке почуття радості чи надії, яке могло пробитися протягом цих коротких годин, коли ми разом. Ми разом, але не по-справжньому.

Його звати Ілля. Він старший за мене на дев’ять років, має поважну посаду у нашій фірмі і є батьком двох чудових хлопчиків. Ми познайомилися три роки тому, коли я тільки прийшла сюди працювати.

Він був моїм наставником. Спочатку це були лише професійні стосунки, довгі години, проведені за обговоренням проєктів, пізні вечері у місті, коли ми завершували термінові звіти. Усе це було настільки невинним і буденним, що я й не помітила, як перетнула межу.

Як ті випадкові дотики до його руки під час демонстрації на екрані стали для мене сенсом дня. Як його погляд, що затримувався на мені трохи довше, ніж вимагала ввічливість, почав спалювати мій внутрішній світ.

Наш роман — це тиха кімната в переповненому офісі. Це переписка, повна слів, які ми ніколи б не наважилися промовити вголос. Це швидкі зустрічі в обідню перерву, коли ми їдемо на інший кінець міста, аби провести двадцять хвилин наодинці, розірвані таємницею та пристрастю.

Це була найсильніша залежність у моєму житті. Він давав мені те, чого мені бракувало — уваги, розуміння, відчуття, що я найважливіша у його всесвіті. І це діяло, як настільки необхідний ковток води у пустелі. А потім він повертався додому, до своєї Олени, і я знову ставала просто Тамарою — колегою з сусіднього столу.

Останні кілька тижнів були особливо нестерпними. Ілля почав віддалятися. Не фізично, адже ми бачимося щодня, а емоційно. Він став більш обережним, його повідомлення стали рідшими і сухішими, його погляд тепер поспішав відвестися від мене, коли наші очі зустрічалися.

Я відчувала, що він намагається знову відновити стіну, яку ми так довго і наполегливо руйнували. Я знаю причину. Це Різдво, свята, він планує поїздку з родиною, і його відчуття провини, мабуть, досягло критичної точки.

Я намагалася поводитися так само холодно, але моє серце відмовлялося слухатися розуму. Я не можу ігнорувати його. Його присутність — це повітря, яким я дихаю.

Якось увечері, коли майже всі покинули офіс, я підійшла до його столу. Він сидів, зосереджено дивлячись у монітор, і мої кроки, здавалося, стали для нього несподіванкою.

— Нам треба поговорити — сказала я тихо, але з твердістю, що здивувала навіть мене саму.

Він повільно підняв погляд. Його очі були втомлені, наче він не спав кілька діб.

— Тамаро, що сталося? — його голос звучав надто офіційно, і це було гірше, ніж будь-яка відмова.

— Ти знаєш що. Ти майже не відповідаєш мені. Ти ігноруєш мене, Іллє. Ти поводишся так, ніби ми… ніби ми ніколи не були близькими.

Він відкинувся на спинку крісла, провівши рукою по своєму обличчю.

— Я не ігнорую, Тамаро. Я просто… я думаю. Я думаю про нас.

— І до чого ти прийшов у своїх роздумах? До того, що мені тепер робити з цим почуттям? Ти ж знаєш, я не можу просто взяти і вимкнути це. Я не можу жити у двох паралельних світах. Я не можу бачити тебе тут, і знати, що ти йдеш до неї.

— А ти думаєш мені легко? — у його голосі з’явилася різкість, що змусила мене здригнутися. — Думаєш, я не почуваюся винним? Це все неправильно, Тамаро. Я не можу. Я не можу зруйнувати свою родину. Я не можу залишити дітей.

Я відчула, як мої очі наповнюються сльозами. Я намагалася втримати їх, але не змогла.

— Але ти можеш зруйнувати мене? Ти можеш залишити мене на самоті, знаючи, що я віддала тобі все, що мала?

— Ти нічого мені не віддавала. Ми були дорослими людьми. Ми погодилися на це. Це було… це був момент, який ми мали зупинити. І я намагаюся це зробити. Для блага нас обох.

Я підійшла ближче, поклала руку на його плече.

— Не кажи так. Не бреши собі. Ти так само любиш мене. Я бачу це у твоїх очах.

Він зітхнув, закрив очі, і через мить його рука стиснула мою.

— Так, я люблю. Люблю. Але це неможлива любов. Це отрута. Ми не можемо продовжувати. Я прошу тебе, дай мені спокій. Спробуй знайти когось, хто зможе дати тобі більше, ніж я.

— Я не хочу когось іншого. Я хочу тебе.

Ми замовкли. Моя рука все ще була на його плечі. Ця напружена тиша була красномовнішою за будь-який діалог. Вона говорила про його страх, мою відчайдушну надію і глухий кут, у якому ми опинилися. Він не піде від неї, і я не можу піти від нього.

Наступного дня все повернулося на свої місця. Усмішки колегам, обговорення планів, і він знову перетворився на Іллю — успішного керівника. Але тепер, після тієї розмови, усе стало тільки гірше. Він відкрито дистанціювався, ніби боявся, що хтось побачить на ньому слід моєї руки.

Я ж, навпаки, стала ще більш причепливою. Я знаходила приводи, щоб підійти до його столу. Я писала йому повідомлення в робочий чат, знаючи, що він не може їх ігнорувати. Я питала поради, коли насправді не потребувала її. Я відчувала себе примарою, яка блукає його життям, не в змозі знайти собі місця.

Нещодавно ми отримали нового колегу, Максима. Він молодий, веселий, енергійний. Він став приділяти мені знаки уваги. Запрошував на каву, пропонував допомогу, щиро сміявся з моїх жартів. Ілля помітив це. Його погляд став темнішим щоразу, коли Максим був поруч зі мною.

Його надмірна ввічливість і дистанція, яку він намагався тримати, дала тріщину, коли одного дня Максим запропонував підвезти мене додому після роботи. Ілля покликав мене у кабінет, щоб обговорити терміновий звіт. Коли ми залишилися наодинці, його обличчя було напруженим.

— Що це було? — запитав він, не даючи мені привітатися.

— Обговорення робочих питань. Максим дуже добрий і уважний.

— Він тобі подобається?

Я підійшла до вікна, дивлячись на вуличні ліхтарі, що загорялися.

— Це має значення? Ти сам сказав мені знайти когось іншого. Хіба ні?

— Не цього! Не тут. І не так швидко.

— Ілля, ти не можеш вимагати від мене бути самотньою, поки ти граєш роль ідеального сім’янина. Я маю право на своє життя.

— Я не вимагаю. Я просто… не можу це бачити.

У цей момент я зрозуміла всю гіркоту свого становища. Він не хоче бути зі мною, але й не хоче, щоб я була з кимось іншим. Він хоче володіти мною, як своєю таємною річчю, яку можна діставати, коли сумно, і ховати, коли страшно.

Ця думка була настільки колючою, що пробила моє засліплення. Я усвідомила, що моє непереборне бажання бути поруч із ним насправді є саморуйнуванням. Я намагаюся заповнити ним порожнечу, яку він же і створює. Я знаю, що маю відпустити його, викреслити зі свого серця, знайти іншу роботу, змінити своє життя. Я знаю, що це єдиний спосіб вижити. Але мої ноги продовжують нести мене до його столу, мій телефон сам собою тягнеться написати йому повідомлення, і моє серце продовжує завмирати від його усмішки. Це як магія, від якої немає протиотрути. Я не можу дати спокій одруженому чоловікові. І що найгірше — я не можу дати спокій собі.

Я дивлюся на нього, і бачу своє майбутнє — нескінченний ряд таємних зустрічей, тихих сліз і постійного очікування дзвінка, який ніколи не належатиме мені повністю. Я не знаю, скільки ще протримаюсь у цьому лабіринті почуттів. Як довго ще я зможу жити його відблиском, а не своїм власним світлом.

Чи хтось із вас переживав подібне? Чи можливо втекти від почуття, яке стало частиною твоєї ДНК? Як ви знайшли в собі сили вирватися з цього кола?

Для мене це дуже важливо. Якщо вам сподобалася ця історія, будь ласка, поставте свою вподобайку, щоб цю розповідь побачило більше людей, і напишіть свій коментар, поділіться своєю думкою чи досвідом. Мені зараз дуже потрібна підтримка і поради, і ваш відгук може стати світлом у цій темряві. Дякую.