— Я не поїду на цвинтap у неділю, бо Степан везе мене за місто на пікнік, і мені треба виглядати як королева, — холодно відказала свекруха, приміряючи мою нову блузку. Василь мовчки вийшов з кімнати, а я зрозуміла, що пам’ять про його батька тепер залишилася тільки в наших серцях.

Не встигли ми з Василем попрощатися з його батьком, як моя свекруха Олена Петрівна вирішила перегорнути сторінку так швидко, що в мене досі голова йде обертом. Минуло зовсім небагато часу з того моменту, як свекра не стало, а в нашому домі почалися дивні перетворення, які ніяк не вкладаються в моє розуміння сімейної поваги та пам’яті.

Усе почалося з того, що Олена Петрівна, яка раніше майже не виходила далі найближчого магазину, раптом почала цікавитися моїм гардеробом. Я завжди вважала її жінкою консервативною, яка цінує спокій і домашній затишок. Але того ранку вона зайшла до нашої кімнати з таким виглядом, ніби збиралася на світський захід, а не на поминальну службу.

— Лесю, дорогенька, ти не могла б мені допомогти? — запитала вона, роздивляючись мої сукні у відкритій шафі.

— Звісно, Олено Петрівно. Що саме вас цікавить? Можливо, знайти щось темне? — відповіла я, намагаючись бути максимально тактовною.

— Ні, сонечко. Мені набридли ці похмурі кольори. Вони нагадують мені про сум. Я хочу відчути, що я ще жива. Чи не могла б ти позичити мені ту свою синю сукню з поясом? Вона так гарно підкреслює талію.

Я завмерла. Ця сукня була моєю улюбленою, я купувала її для особливих випадків. Але відмовити жінці, у якої нещодавно не стало чоловіка, мені здалося неможливим. Я просто кивнула і витягла вішалку.

Проте на сукні все не закінчилося. Через годину я побачила Олену Петрівну в коридорі. Вона намагалася взути мої туфлі на високих підборах. Це було дивне видовище — жінка поважного віку, яка все життя носила зручні капці, тепер балансувала на тонких шпильках, тримаючись за стіну.

— Мамо, куди ви зібралися в такому вигляді? — Василь якраз вийшов із кухні й зупинився як укопаний.

Його обличчя виражало повне нерозуміння. Він ще не оговтався від втрати батька, і ця зміна в матері його явно лякала.

— Я йду в місто, сину. Мені потрібно подихати свіжим повітрям. Зустрінуся з подругами, може, зайдемо кудись випити чаю.

— Але ж ще навіть сорок днів не минуло, — тихо промовив Василь.

— І що тепер? Мені зачинитися в чотирьох стінах і чекати, поки і мене не стане? Твій батько завжди хотів, щоб я була щасливою. От я і намагаюся почати спочатку.

Вона пішла, цокаючи підборами по під’їзду, а ми з Василем залишилися стояти в тиші. Я бачила, як йому важко. Він любив батька, і для нього така поведінка матері виглядала як зневага.

Минуло кілька днів. Вечорами Олена Петрівна поверталася пізно. Вона приносила з собою запах дорогих парфумів та нову косметику. Кожного разу вона заходила до нас і розповідала про нових знайомих, про те, як цікаво зараз у центрі міста, про виставки та прогулянки в парку.

Одного разу вона прийшла не сама. Під нашими вікнами зупинилася машина, і я побачила, як чоловік допомагає їй вийти з салону. Він був приблизно її віку, охайно одягнений, і вони про щось весело розмовляли.

Коли Олена Петрівна зайшла до квартири, я не втрималася.

— Олено Петрівно, це був ваш знайомий?

— О, так! Це Степан. Ми познайомилися в бібліотеці. Виявляється, у нас стільки спільного. Він теж любить історію та класичну музику.

— Мамо, ви серйозно? — Василь вийшов у коридор, почувши розмову. — Ви приводите під дім сторонніх чоловіків, коли в хаті ще витає дух батька?

— Василь, не будь таким занудою. Життя триває. Я не роблю нічого поганого. Ми просто спілкуємося. Хіба я не маю права на спілкування?

Василь розвернувся і пішов у кімнату, гупнувши дверима. Я бачила, що між ними зростає стіна. Моя роль у цьому всьому була складною. З одного боку, я розуміла Олену Петрівну — вона прожила важке життя, доглядаючи за чоловіком, який останні роки сильно хворів. З іншого боку, мені було шкода Василя, чиє серце розривалося від суму.

Ситуація загострилася, коли Олена Петрівна попросила мене навчити її користуватися соціальними мережами.

— Хочу викласти кілька фото з нашої останньої прогулянки, — сказала вона, простягаючи мені свій телефон.

Я відкрила галерею і побачила там десятки селфі. На них вона посміхалася, позувала на фоні квітів, фонтанів та кав’ярень. На деяких фото був і Степан. Вони виглядали як закохана пара підлітків.

— Ви впевнені, що хочете це публікувати? — запитала я обережно. — Родичі можуть не зрозуміти.

— Мені байдуже, що вони скажуть. Вони не жили моїм життям. Вони не знають, як це — щодня бачити згасання близької людини та відчувати безпорадність. Тепер я хочу світла.

Публікація цих фото викликала справжній феєрверк у нашій родині. Сестри свекра почали дзвонити Василю, обурюючись поведінкою його матері. Вони називали це ганьбою та відсутністю будь-якого сорому. Василь вислуховував ці докори і ставав дедалі похмурішим.

— Лесю, ти бачила, що вона робить? — запитав він мене ввечері.

— Бачила, Василю. Але що ми можемо зробити? Це її життя.

— Це не просто життя, це виклик нам усім. Вона ніби викреслила батька з пам’яті. Навіть на цвинтар минулої неділі не поїхала, сказала, що в неї болять ноги від нових туфель. А ввечері знову кудись поїхала зі своїм Степаном.

Я намагалася заспокоїти чоловіка, але в самій мені теж зріло обурення. Позичати мої речі вона продовжувала. Тепер вона вже не питала дозволу, а просто брала те, що їй подобалося. Мої шарфи, сумки, навіть деякі прикраси перекочували до її кімнати.

— Олено Петрівно, я не можу знайти свій срібний браслет. Ви його не бачили? — запитала я одного дня.

— Ой, так, він у мене. Я взяла його під ту нову блузку. Він так личить до сріблястих ґудзиків. Ти ж не проти?

— Мені б хотілося, щоб ви спочатку запитували. Це подарунок моїх батьків.

— Вибач, я просто забула. Останнім часом у мене стільки подій, що голова йде обертом.

Ці події ставали дедалі активнішими. Одного дня Олена Петрівна заявила, що хоче зробити ремонт у своїй кімнаті. Вона хотіла позбутися старих шпалер, масивних шаф та всього, що нагадувало про минуле.

— Ми викинемо цей старий диван, — розповідала вона майстрам, які прийшли на заміри. — Я хочу щось сучасне, світле. І щоб було багато дзеркал.

Василь стояв у дверях і дивився на цей процес з невимовним болем. На цьому дивані його батько провів свої останні дні, дивлячись у вікно на дерева.

— Мамо, зупиніться, — промовив він тихо.

— Що знову не так?

— Це пам’ять про тата. Ви не можете просто все викинути на смітник.

— Це речі, Василю. Просто речі. Пам’ять живе в голові, а не в старих меблях, які збирають пил. Я не хочу жити в музеї скорботи.

Конфлікт перейшов у відкриту фазу. Василь перестав розмовляти з матір’ю. У квартирі запанувала важка атмосфера. Я опинилася між двох вогнів. З одного боку — чоловік, який страждає, з іншого — жінка, яка ніби зірвалася з ланцюга у прагненні надолужити втрачені роки.

Олена Петрівна стала частіше залишатися на ніч у Степана. Коли вона поверталася, вона виглядала ще більш енергійною. Вона почала записуватися на курси танців, ходити в кіно та навіть змінила зачіску. Тепер її волосся було яскравого кольору, а коротка стрижка зовсім не пасувала до її звичного образу.

— Ти тільки подивися на неї, — шепотів мені Василь, коли ми бачили її в коридорі. — Вона ніби інша людина. Де та мама, яка пекла нам пироги і читала казки онукам?

— Можливо, вона завжди була такою всередині, просто приховувала це? — припустила я.

— Або вона просто збожеволіла від горя, хоч і показує радість.

Я не знала, хто з нас правий. Але життя в одній квартирі ставало нестерпним. Олена Петрівна почала вимагати від нас більше простору. Вона хотіла, щоб ми звільнили вітальню для її посиденьок з друзями.

— Ви молоді, ви можете знайти собі інше житло або проводити більше часу поза домом, — заявила вона нам одного разу за вечерею.

— Мамо, це і наш дім теж! — вигукнув Василь. — Батько хотів, щоб ми жили тут разом.

— Батька більше немає. Тепер я господиня цієї квартири. І я хочу проводити тут час так, як мені подобається.

Це була остання крапля. Ми з Василем почали шукати варіанти переїзду. Це було важко фінансово, але психологічний стан був дорожчим за гроші. Поки ми збирали речі, Олена Петрівна продовжувала своє нове життя.

Вона навіть почала давати мені поради, як правильно одягатися, щоб подобатися чоловікам.

— Лесю, ти така молода, а носиш такий нудний одяг. Тобі треба бути яскравішою. Подивися на мене. Степан каже, що я виглядаю на десять років молодшою.

Я тільки посміхалася у відповідь. Мені не хотілося сперечатися. Я бачила, що вона перебуває в якомусь дивному стані ейфорії, який межує з повним ігноруванням реальності.

Коли ми нарешті переїхали в орендовану квартиру, у мене з’явилося відчуття полегшення. Ми більше не бачили щоденних перетворень свекрухи, не чули її розповідей про нових кавалерів та не бачили, як зникають речі з моєї шафи.

Проте через місяць Василь отримав дивний дзвінок. Це була Олена Петрівна. Її голос більше не був таким впевненим і радісним.

— Сину, ти не міг би заїхати? Мені треба поговорити.

Коли ми приїхали, квартира виглядала порожньою. Степана ніде не було. Олена Петрівна сиділа на новому світлому дивані в моїй старій сукні, яка тепер здавалася на неї завеликою.

— Що сталося, мамо? — запитав Василь, сідаючи поруч.

— Степан… він виявився не тим, за кого себе видавав. Він хотів, щоб я переписала на нього частину квартири. А коли я відмовила, він просто зник. І забрав деякі мої заощадження.

Василь зітхнув. Він не став дорікати їй, не став казати я знав. Він просто обійняв її.

— І знаєш, що найгірше? — продовжувала вона, витираючи сльози. — Я зрозуміла, що весь цей час намагалася втекти не від пам’яті про батька, а від самої себе. Я думала, що якщо одягну яскраву сукню і стану на шпильки, то час зупиниться. А він не зупинився. Мені все ще так само самотньо.

Я дивилася на неї і відчувала змішані почуття. З одного боку, мені було її шкода. З іншого — я пам’ятала, як вона виставляла нас за двері та як легко відмовилася від усього, що будувалося роками.

Тепер вона знову стала тією жінкою, яку ми знали. Але щось у ній назавжди зламалося. Вона більше не просила моїх суконь. Вона почала носити свій старий одяг і годинами сидіти біля вікна, дивлячись на дерева, як це робив колись її чоловік.

Життя повернулося на свої рейки, але ціна цього повернення була надто високою. Ми з Василем залишилися жити окремо. Ми приїжджаємо до неї на вихідні, привозимо продукти, розмовляємо про буденні речі. Але та довіра, яка була раніше, зникла.

Кожен з нас тепер несе свій тягар. Олена Петрівна — тягар усвідомлення своїх помилок та втраченого часу. Василь — тягар розчарування в найближчій людині. А я — тягар спогадів про те, як швидко може змінитися людина, коли її світ руйнується.

Ця історія змусила мене задуматися над багатьма речами. Чи маємо ми право засуджувати тих, хто шукає розради у такий дивний спосіб? Чи є межа між бажанням жити далі та зрадою пам’яті? І головне — чи можна справді почати все спочатку, просто змінивши гардероб та оточення?

Ми часто думаємо, що знаємо своїх близьких досконало. Але в критичні моменти вони можуть відкритися з такого боку, про який ми навіть не здогадувалися. І не завжди ця сторона виявляється приємною.

Зараз вечір, і я дивлюся у вікно нашої нової квартири. Десь там, у старому районі, сидить на самоті жінка, яка намагалася обдурити долю. Вона хотіла бути щасливою, але забула, що справжнє щастя не купується в магазині одягу і не приходить з випадковими знайомими.

Чи варто було все це того? Чи принесла їй ця коротка ілюзія нового життя хоча б краплю справжнього спокою? На ці запитання у мене немає відповідей. Кожен обирає свій шлях виходу з темряви, але іноді цей шлях веде в ще більшу глухий кут.

Тепер ми просто живемо далі, намагаючись не озиратися назад. Але тіні минулого все одно наздоганяють нас у тихі вечори, нагадуючи про те, що було втрачено і що вже ніколи не повернути.

Чи бували у вас ситуації, коли поведінка близьких людей після втрати ставала для вас повною несподіванкою? Як ви вважаєте, чи має право людина так різко змінювати своє життя, не зважаючи на почуття дітей?

Напишіть свою думку в коментарях, для мене це справді дуже важливо знати, що ви думаєте про таку ситуацію. Буду дуже вдячна за вашу вподобайку, це допоможе мені зрозуміти, що ця тема відгукнулася у ваших серцях.