Я не раз думала над тим, щоб сповістити соц. службам про ситуацію, яка коїться в моїх сусідів. В них п’ятеро дітей. Умов нормальних немає. Той тато ніби й працює і не на одній роботі, але грошей, ні ззаду ні з переду, як в нас в селі кажуть. А в неділю в церкві я таку картину побачила, що хочеться втрутитися. Моїй племінниці вже 33. Вони б з чоловіком все віддали, щоб такий ангелик їх мамою і татом назвав.
Ну і де ж справедливість?
Живемо ми з чоловіком Олегом в селі, все життя важко працюємо. Через це і багато чого маємо.
Спочатку Олег працював на будові в Україні, але потім в нас появились дві донечки: Марія та Таня.
В той період нам дуже на хватало грошей. Тому чоловік поїхав на заробітки в Польщу.
Минув певний час діти підросли. Я залишила дівчаток на матір і поїхала до чоловіка. Потім ми з Олегом вирішили поїхати на заробітки в Ізраїль, аби забезпечити дітям хороший рівень життя.
За декілька років ми вернулися в Україну. Змогли розпочати будівництво двоповерхового будинку.
Марію ми дали на додаткові заняття з польської, а Таню на вивчення англійської.
Наше будівництво вимагало все більше грошей, і це змусило чоловіка знову поїхали на заробітки в Ізраїль.
Марія ж в той час закінчила дев’ятий клас, і ми відправили її в Польщу на навчання. Пізніше Марічка через навчання поїхала в Америку, там і залишилася. Я ж лишилася в селі з Тетянкою.
Але історія зараз не про це.
Біля нас по сусідству живуть доволі дивні люди. Петро і Марта мають аж п’ятеро дітей і це при тому, що забезпечити їх змоги не мають. Старші діти виховують молодших.
Петро завжди злий і не добрий, адже йому приходиться багато працювати і не на одній роботі, щоб прогодувати сім’ю. Через втому часто приходить додому сам не свій. Не раз чую, як дітки обговорюють тата зі сльозами на очах.
Шкода мені тих дітей, в нас в сім’ї ніколи такого не було. Якими б ми з Олегом не були замученими, але ніколи так до своїх дітей не ставилися.
Ось в мене в двоюрідної сестри Катерини є донька Іра, якій вже 33 роки, майже десять років заміжня, живуть з чоловіком в любові, але дитину досі не можуть мати.
До чого це я?
Стою я нині в церкві і бачу як мій сусід “гаркнув” зі злістю на свою маленьку дитину, якій ще і двох років нема. Маленька Вероніка таке сонечко, просто хочеться бавитися.
Знаю, що той Петро багато працює, але це не причина, до тієї малечі так ставитися. Та і не тільки дворічна Вероніка, всі ці діти не мають спокою через такого тата. І в той же час вже не один рік моя родичка не може почути таке омріяне – “мама”.
Вона б з радістю забрали ту маленьку дівчинку з багатодітної сім’ї, де про неї не піклуються.
Не можу на це більше дивитися. Може це написати заяву в соц. службу?
Що ви думаєте?
Автор – “АанГа”
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
