Я не розуміла, що коїться, і де дивиться начальство. Робота Євгена займала все більшу і більшу частину його життя. Я навіть подумати не могла, що десь там, за горбом, в іншому селі, живе жінка, яка, як і я, ощасливила його дитиною. А він як той птах, літав від одної до іншої. З того часу минуло вже багато часу. Син наш дорослий, у нього сім’я. А Євген живе в новій сім’ї. Онука бачив всього один раз. Що буде далі, одному Богу відомо!
Після закінчення навчання за розподілом я опинилася в селі. Пропрацювавши більше року, я зустріла хлопця, який тільки-тільки повернувся з армії. Ми одразу ж приглянулись один до одного. Ми часто зустрічалися, ходили в гості до друзів. Всі вже нас в думках давно одружили. Ми й справді були наче споріднені душі.
Через деякий час я зрозуміла, що при надії. З весіллям відкладати не стали. Так почалося наше сімейне життя з Євгеном
Я допомогла йому з працевлаштуванням. На “Швидку допомогу” був потрібний водій. А оскільки я працювала фельдшером, мені не склало труднощів це зробити.
Працювати стали вдвох в одній сфері. Разом на роботу, разом з роботи. Незабаром у нас появився синочок. Нашій радості не було меж. Все в родині було чудово.
Але в один прекрасний момент, Євген сказав, що замучився жити на маленьку зарплату водія “Швидкої допомоги”. Сказав, що є можливість влаштуватися водієм на автобус. Подумали і вирішили, що дійсно треба збільшувати сімейний бюджет. Я перечити не стала. Не розуміла я тоді всіх наслідків такого життя. На цей момент були важливі гроші.
Так пролетіли довгі роки. Син уже в армії відслужив. А Євген все рідше став з’являтися дома. Одна поїздка за одною. Мене це вже почало дратувати: “Хіба можна витримати таке навантаження? Куди начальство дивиться? Так і до біди недалеко – працюєш же на знос!”. Якби ж я тоді знала, що за моєю спиною мій чоловік вже давно веде подвійне життя. Ця новина була для мене як грім серед ясного неба. Вона працювала на ринку – торгувала речами. Частенько їздила в обласний центр за покупками на його автобусі.
Торгаші – народ сміливий, зухвалий, палець в рот не клади. Ось і попався мій ненаглядний на її гачок. Через деякий час Євген зібрав свої речі і пішов до неї. Було боляче і прикро. Шукала привід побачитися і поговорити. Але все було марно.
Прийняла рішення про розлучення. Прізвище залишила його. Минуло п’ять років. Євген живе в тій родині. А я так одна й залишилася.
Добре, що поруч зі мною син, невістка і коханий внучок. Це єдине, що мене тішить. Євген навіть з сином перестав спілкуватися, онука бачив всього один раз. Не розумію, як так можна? Невже йому не хочеться спілкуватися зі своєю рідною людиною.
Інколи на мене находить смуток і туга. Роки вже немолоді, здоров’я підводить, а далі ж буде ще гірше. Все-таки старіти удвох не так важко було б.
Іноді з’являється надія, може, Євген ще повернеться. Я, напевно, пробачила б і прийняла його. Але розумом розумію, що цього не буде. Ось як відпустити цю образу? Як продовжувати жити?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
