Я не відмовляла дочку, але в середині так “пекло”. Я надіялась, що вона захоче будувати своє життя в Україні, але Богдана вирішила скористатися своїм шансом і поїхала вчитися в Америку. Коли одного дня ми з чоловіком дізналися, що дочка познайомилася там з Іваном, моїй радості не було меж, оскільки він українець, а це шанс, що вони повернуться на Батьківщину. А потім в них народився – Кевін. І мій світ рухнув.
Чоловік не так до цього відноситься, а ось мені дуже важко з цим жити. Богданка наша єдина і дуже бажана дитина.
З Дмитром ми прожили в шлюбі сім років, коли я ощасливила його звісткою, що він стане татом.
Чоловік світився від щастя, а я рахувала дні до появи дитинки.
Коли я вийшла у декретну відпустку, Дмитро влаштувався на ще одну роботу. Він робив все, лиш би ми нічого не потребували.
Доня росла принцесою. Богданка ще до школи вміла читати, рахувати і знала майже всю табличку множення.
Пам’ятаю, як дивувалися люди, коли чули як вона йде по вулиці і шепелявим голосом видає такі “перли”. Я водила її на танці, потім вона захотіла вчитися грати на гітарі, були і шахи.
Я не уявляла свого життя без неї. Вона була моїм життям.
Богданка на відмінно закінчила школу, а після їй запропонували поїхати на навчання до Америки.
Я не відмовляла дочку, але в середині так “пекло”. Я надіялась, що вона захоче будувати своє життя в нас, в Україні, але Богдана вирішила скористатися своїм шансом.
Те, що нею там всі захоплювалися, і мови не було. Навчаючись вона вже створювала свої проєкти. Після закінчення навчання вона стала успішним програмістом.
Згодом дочка подзвонила нам, і сказала, що вона познайомилася з Іваном. Він з України і за схожою програмою також опинився в США.
Я раділа, що хлопець з України, бо це додавало мені впевненості, що вони таки повернуться на Батьківщину.
Весілля вони відгуляли без нас.
Приїхали вже тоді, коли Богданка була на четвертому місяці.
Я просила їх залишатися і будувати кар’єру тут, на Україні, але вони і слухати не хотіли.
В нас народився онук. Я була щаслива, поки не дізналася, як вони збираються назвати дитину – Кевін!
– Доню, ти ж українка, ну який Кевін?
Та дочка раз у раз мені наголошувала, що в Україну вони з чоловіком не збираються повертатися, а українське ім’я там не зрозуміють.
Я була з чоловіком за весь цей час у них 4 рази.
Там зовсім інший світ. Що Богдана, що зять, дуже зайняті люди. Наш онук зовсім не розуміє українську мову. Ми з ним як чужі люди.
Я бачу, що йому з нами некомфортно.
По відеозв’язку не поговориш. Єдине, що ми можемо зробити, так це помахати один одному рукою.
Я б дуже хотіла, щоб дочка з зятем і нашим онуком повернулася в Україну, але щось мені підказує, що цього не станеться…
Автор – Наталя У
Передрук заборонено!
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
