Я не знаю, на що образилась моя кума Настя, але, ну, вибачте, в неї шестеро дітей. Я їй сказала на новорічні свята, щоб вона більше їх всіх одночасно до мене не брала. Ну от просто не брала, і все.

Нехай приходить із трьома, а інших нехай залишає вдома — із чоловіком, з бабусею, з нянею, в неї ж є така можливість. Але ні, вона бере їх усіх шістьох, і я просто втомилася від того хаосу, який вони створюють у мене вдома.

Останній раз це сталося на Святвечір. Настя прийшла, як завжди, із усією своєю «бригадою». Щойно вони зайшли, мій будинок перетворився на торнадо.

Двоє старших одразу побігли до телевізора, увімкнули щось голосне, перемикаючи канали так швидко, що я й не встигала зрозуміти, що вони дивляться.

Середні почали бігати навколо ялинки, зачепили кілька кульок, які, звісно, впали і розбилися. А найменші, як виявилося пізніше, залізли на кухню.

Я ще намагалася якось спокійно реагувати. Настя тим часом сиділа за столом у вітальні, спокійно пила каву і обговорювала, як важко зараз знайти няню, яка вміє справлятися з дітьми.

— Настю, може, трохи за ними подивишся? — питаю я. — Бо мені здається, вони зараз щось розіб’ють.

Вона махнула рукою.

— Та вони завжди такі, діти ж.

Я хотіла щось сказати, але в цей момент почула дивний гуркіт із кухні. Заходжу туди, а там! Боже, краще б я цього не бачила.

Найменші троє вже відкрили холодильник і понишпорили по всіх мисках. Олів’є розмазане по столу, холодець перевернутий на підлогу, а мій улюблений шоколадний торт — той, що я півдня прикрашала, — з’їдений зверху ложками, просто переколупаний.

— Що ви тут робите?! — крикнула я, і діти, як миші, розбіглися по кімнаті.

Настя прийшла подивитися, що сталося, глянула на все це і лише знизала плечима.

— Ну що ти хочеш? Вони ж маленькі, їм цікаво.

— Настю, ну я розумію, що цікаво, але це ж! Ну подивись! Я стільки готувала, а тепер що? Що я гостям на стіл поставлю?

Настя виглядала абсолютно незворушно, ніби це була не її проблема. А діти тим часом продовжували своє. Вони почали хапати ялинкові прикраси, тріпати ляльок моєї доньки, одна дитина навіть залізла під стіл і почала буцяти ніжкою по ніжці столу.

Я стояла посеред цього хаосу, намагаючись зібрати докупи всі свої нерви. І тут не витримала.

— Настю, слухай. Я тебе люблю, люблю твоїх дітей, але так більше не може бути. Наступного разу, якщо хочеш прийти в гості, бери половину. Я серйозно. Трьох бери із собою, а трьох залишай вдома.

Вона подивилася на мене так, ніби я щойно образила її найсвятіше.

— Тобто я маю когось залишати вдома? А якщо чоловік зайнятий? А якщо няні нема? Що, ти тепер не хочеш бачити моїх дітей?

— Настю, я просто прошу трохи порядку. У мене ж квартира невелика, вони тут ніде не вміщуються, вони бігають, перевертають усе догори дриґом. Я ж не прошу чогось неможливого!

— Знаєш, Оленко, ти така цікава. Я стільки разів тебе виручала, з твоїм Сашком сиділа, коли треба було. А тепер ти мені таке кажеш.

Вона взяла дітей, одягла їх мовчки і пішла, навіть не попрощавшись.

І от тепер уже тиждень, як ми не спілкуємося. Я дзвоню, вона не відповідає. Пишу повідомлення — вона їх навіть не читає. Чесно, я не знаю, як бути далі.

З одного боку, я відчуваю, що була права. Ну неможливо мені з усіма її дітьми одразу, це нестерпно. Але з іншого боку, може, я справді сказала це якось грубо? Може, образила її, сама того не усвідомлюючи?

Я думала піти до неї додому і спробувати все пояснити, але боюся, що вона навіть слухати мене не захоче. А що, як вона взагалі тепер не захоче зі мною спілкуватися?

Я не знаю, що робити. Мені здається, що я втратила не просто куму, а близьку подругу. І чи можу я тепер це виправити?

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.