fbpx
життєві історії
– Я не знаю, як зараз почати цю розмову з сином і його дружиною, просто не уявляю! – засмучено ділиться з подругою шістдесятлітня Анна Дмитрівна. – Натяками намагалася дати зрозуміти, що квартира мені потрібна буде найближчим часом. Марно. Натяків не розуміють… Не хотіла я дозволяти, але відмовити теж було якось незручно. Але попередила, що це не назавжди! Вони повинні збирати гроші на своє житло. Домовилися, що як тільки вони зберуть більш-менш пристойний перший внесок, візьмуть кредит і з’їдуть. А я вийду на пенсію і буду квартиру здавати, тому що на пенсію не проживеш!

– Я не знаю, як зараз почати цю розмову з сином і його дружиною, просто не уявляю! – засмучено ділиться з подругою шістдесятлітня Анна Дмитрівна. – Натяками намагалася дати зрозуміти, що квартира мені потрібна буде найближчим часом. Марно. Натяків не розуміють…

Квартира, про яку йде мова – невелика двушка в спальному районі. Цю нерухомість Анна Дмитрівна отримала в спадок від батьків якраз в той рік, коли одружився син. Молоді як весільний подарунок попросили у свекрухи дозволу пожити в квартирі перших порах.

– Не хотіла я дозволяти, але відмовити теж було якось незручно. Не вистачило духу, чесно кажучи. Пустила я їх. Але попередила, що це не назавжди! Вони повинні збирати гроші на своє житло. Домовилися, що як тільки вони зберуть більш-менш пристойний перший внесок, візьмуть кредит і з’їдуть. А я вийду на пенсію і буду квартиру здавати, тому що на пенсію не проживеш!

Молоді перед весіллям були на все згодні, кивали головами і хором обіцяли, що гроші будуть збирати обов’язково і як тільки, так відразу і з’їдуть. Тоді обоє працювали на непоганих посадах, перспективи були дуже райдужні. Та й матері в той час ледве виповнилося п’ятдесят і до її пенсії, здавалося, ще ох як далеко…

З дня весілля сина пройшло вже більше десяти років, а віз і нині там. Грошей молодята не накопичили та це й не дивно. У них двоє дітей, старшій дівчинці сім, молодшої рік.

Невістка сидить в декреті, працює один син. В останні роки ледве зводять кінці: все дорожчає, сім’я збільшилася, а зарплата сина не росте. Більш того, премії урізали, бонуси прибрали, постійно ходять якісь чутки про скорочення. Ситуація невесела.

Анна Дмитрівна живе набагато краще сина: вона досі працює. Ще й дітям підкидає по чуть-чуть, онукам подарунки купує. Тільки ось в останній рік стала замислюватися про те, що пора йти. Накопичилася втома, загострилися болячки.

– Ну і що-то я подумала – не хочеться, щоб на носилках з роботи винесли… – ділиться Анна Дмитрівна з подругою. – Треба ще пожити для себе, хоч кілька років, поки сили є. Здоров’я поправлю, свою квартиру в порядок приведу, до родичів в з’їжджу, вони давно звуть… Загалом, вирішила – доробляю до кінця року і йду. Єдине, зараз треба вирішити питання з тією квартирою, а як це зробити, щоб не посваритися? Буде мабуть, скандал!

– Ти сину вже говорила щось? – цікавиться подруга.

– Я сказала, що на роботі мене просять на вихід вже. Дадуть, мовляв, доопрацювати до кінця року і все. З січня я пенсіонерка, як жити на пенсію буду, не уявляю…

– А він що?

– А він мені – мамо, каже, не хвилюйся, звільнити тебе ніхто не має права! Нехай тільки спробують! Ми їм, каже, таке влаштуємо! Працюй, каже, спокійно і ні про що не переживай! Ось так ось… Хороший син! Мати на сьомому десятку, ледве ноги тягає вже, а він їй – працюй, каже, спокійно далі! А про квартиру – ні слова, звичайно. Не розуміє по-хорошому, доведеться по-поганому, мабуть…

– Ань, та все він розуміє! – зітхає подруга. – Не дурень же. Просто ти його теж зрозумій. Куди вони підуть, з дітьми, з речами? Грошей у них зараз, я так розумію, не густо? І однорічна дитина на руках?

– Зіна, а у них ніколи не густо! – сердиться Анна Дмитрівна. – Вони кілька років без дітей жили, обоє працювали і що? Толку немає! Вони за десять років на ноги не встали. І через рік, і через п’ять буде те ж саме! Я вже зрозуміла – в будь-якому випадку скандал буде і я буду поганою. Культурно виселити не вийде!

– Ань, ну навіщо виселяти… Це ж твої діти, онуки. У мене б духу не вистачило виселити сина з дітьми на вулицю,щоб здати квартиру чужим людям і отримати надбавку до пенсії…

– А жити мені на що тоді?

– На пенсію, як більшість людей похилого віку! Пенсія, плюс пільги, плюс своє житло – нормально прожити можна. Не шик, звичайно. За гостям і санаторіям їздити не вийд, і на ремонт в квартирі теж, мабуть не викроїти. Але на просту їжу вистачить цілком…

– На їжу, може і вистачить, а на ліки? На одяг і взуття?

– Може, здати тоді квартиру синові? Ну нехай платить за проживання якусь суму? Їм зате не переїжджати, квартиру не шукати, дитині не міняти школу…

– Зін, я вже думала про це, – зітхає Ганна Дмитрівна. – Нічим хорошим це не закінчиться. Образа все одно буде на мене – як так, жили безкоштовно, а тепер чомусь платити повинні. А з грошима почнеться. Головою кивнуть і платити не будуть і що я зроблю? Я ж не банк і в суд не подам, якщо що, сама розумієш. Я буду сподіватися, планувати, а мені – вибач, мамо, грошей немає. Навіщо мені це треба? Я краще сторонніх орендарів пущу. З ними простіше…

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page

facebook