Я ніколи не говорила своїй доньці, що люблю її. Ніколи. Навіть коли вона вперше пішла до школи, навіть коли захищала диплом, навіть коли народила Тимофія. Я вітала, обіймала, годувала, переживала, але ці слова не проходили через мене. Вони були ніби завеликі для мого рота, як одяг не з мого плеча. А тепер вона далеко, хвора, і я доглядаю її дитину. І щоразу, коли чую від онука “я хочу до мами, бо вона любить”, я думаю: а хіба я не люблю?
На 38-му році мого шлюбу з Богданом я зрозуміла, що ми роками жили поруч, але не разом. Власне, це не новина. Але саме в той день, коли наш онук Тимофій, випльовуючи яблуко на підлогу, спокійно сказав мені: “А ти мені не бабуся, ти просто чужа тьотя, що приносить борщ”, я вперше відчула справжню тріщину. Не між мною й дитиною. Між мною і моїм Богданом. Тією частиною мене, що мала б бути підтримкою, основою. Але стала – мовчазним сусідом.
У нас завжди все було “по порядку”. Одружились, бо так годиться. Побудували хату – бо всі будують. Виховали доньку Марину, дали їй освіту, допомогли з квартирою. А далі… кожен жив собі. Він мав город і телевізор. Я – в’язання і церкву. Ми жили – без сварок, без криків, без ніжності. Нейтрально. Мов у сплячому режимі. А потім усе змінилося, коли Марина занедужала й поїхала лікуватися за кордон. Тимофія залишили на нас.
Я гадала, що Богдан стане опорою. Що ми разом переживатимемо страх, молитимемось, триматимемось за онука. Але замість цього – він замикався у літній кухні, щойно вкладав малого. І годинами мовчав. Мовчанням ховався від усього. Від мене.
Одного вечора, коли я поставила перед ним чай, він навіть не глянув. Просто взяв чашку і втупився в екран.
– Богдане, – обережно почала я. – Ми ж обоє переживаємо. Хочеш поговорити?
Він знизав плечима.
– Що тут говорити? Вона там. Ми тут. Час покаже.
– А як же ти? Як тобі в цьому всьому?
– А мені що? Я… справляюсь.
Я дивилась на нього – чоловіка, з яким прожила життя – і не впізнавала.
У наступні дні я намагалась шукати з ним контакт. Розмовляти про дитинство Марини, про його маму, про перші роки нашого шлюбу. Але все було як в пісні без слів. Він слухав – мовчки, іноді кивав, іноді взагалі вставав і йшов. Тимофій усе частіше кликав мене “тьотя”, і я ловила себе на тому, що злюся не на нього – а на Богдана.
А потім настав момент, коли я зламалась. Це була неділя. Малий сказав:
– Я хочу до мами. Вона любить. А тут – просто каша.
І я, замість заспокоїти, побігла в сарай. Богдан саме лагодив старий насос.
– Скажи, будь ласка, – голос мій тремтів, – чому в цьому домі ніхто нікого не обіймає? Чому все холодне? Чому онук вважає, що ми не родина?
Він поставив інструмент, повільно витер руки об фартух і зиркнув на мене.
– Бо ми самі так жили. Мені ніхто не говорив, що любить. І я не знаю, як це робиться. Я не телевізор. У мене немає пульта з кнопкою “ніжність”.
– Але ж ми можемо вчитись! Ми живі, Богдане. У нас є шанс…
Він мовчав. І в тій мовчанці було більше, ніж у будь-яких словах.
Наступного дня я встала рано. Написала листа. Не до когось – до себе. “Ярина, ти маєш право бути жінкою. Ти не зобов’язана бути тінню. Ти не борщ. Ти – жива”. Потім я прочитала його вголос. А тоді – прочитала його Богданові.
Він нічого не відповів. Але наступного ранку Тимофій, прокинувшись, отримав від діда дерев’яного зайця. Він сам вирізав його вночі. Перший подарунок, зроблений руками.
Я стояла збоку і плакала. Не голосно. Просто – з полегшенням.
Нам із Богданом ще доведеться пройти довгий шлях. Але хочеться вірити, що перший крок уже зроблено. Що ми більше не мовчатимемо там, де треба говорити. І що наш онук колись скаже: “У моїй родині було тепло.”
А ви колись починали говорити після довгого мовчання? Чи можна заново навчитися близькості? І як ви вперше сказали своїм рідним: “Я тебе люблю”?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений