— Я ніколи не прийму тебе у цьому домі, навіть якщо Матвій на колінах проситиме, — прошипіла свекруха за день до своєї біди. Зараз вона лежить у моїй вітальні, повністю залежна від мого терпіння та вологих серветок. Я дивлюся на її безсилі пальці й розумію, що наша справжня буря тільки починається.

Службовий вхід у лікарню зустрів мене запахом хлорки та сирості. Я стояла біля важких залізних дверей, переминаючись з ноги на ногу, і відчувала, як дрібний дощ просочує мій плащ. Матвій тримав мене за руку, але його пальці були холодними. Ми приїхали сюди не за власним бажанням, а тому що телефонний дзвінок о четвертій ранку розірвав тишу нашої спальні. Його мати, Руслана Петрівна, опинилася в безпорадному стані.

Десять років нашого шлюбу були схожі на затяжну позиційну війну. Руслана Петрівна ніколи не приховувала, що вважає мене помилкою свого сина. Для неї я була дівчиною з передмістя, яка зазіхнула на її ідеально виховане дитя. Вона не віталася зі мною на сімейних обідах, ігнорувала мої запитання і завжди знаходила спосіб підкреслити, що колишня дівчина Матвія була куди кращою партією.

Тепер усе змінилося. Жінка, яка колись тримала спину рівно, як струна, лежала на вузькому ліжку, вкрита тонкою ковдрою. Її обличчя зблідло, а погляд став блукаючим. Вона не впізнавала стін, не розуміла, де знаходиться, і лише міцно стискала край простирадла.

— Руслано Петрівно, це я, Олена, — тихо промовила я, підійшовши ближче.

Вона нічого не відповіла. Лише ледь помітно здригнулася, коли я торкнулася її плеча. Матвій стояв у кутку кімнати, закривши обличчя долонями. Він не був готовий бачити свою матір такою слабкою. А я розуміла, що вся вага догляду тепер ляже на мої плечі.

Ми забрали її додому через тиждень. Наша маленька вітальня перетворилася на філіал лікарняної палати. Повсюди з’явилися специфічні засоби гігієни, пелюшки та зміна білизни. Матвій намагався допомагати, але його вистачало лише на те, щоб принести склянку води або поправити подушку. Коли справа доходила до гігієнічних процедур, він просто виходив з кімнати, не в силах пересилити сором і страх.

— Ти впевнена, що впораєшся? — запитав він мене ввечері на кухні.

— А в нас є вибір? — відповіла я, миючи руки після чергової зміни підгузка.

— Можливо, нам варто знайти когось? Спеціальну людину?

— Ти ж знаєш, скільки це коштує. І вона твоя мати. Вона не захоче чужих рук поруч.

Руслана Петрівна спочатку чинила опір. Вона намагалася відштовхнути мене, коли я підходила з вологими серветками. Її очі, колись сповнені зверхності, тепер були повні відчаю. Вона все розуміла, але не могла контролювати своє тіло. Це було найвище випробування для її гордості.

— Не треба, йди геть, — прохрипіла вона одного разу, коли я намагалася переодягнути її після обіду.

— Вам потрібно бути чистою, — спокійно відповіла я, не звертаючи уваги на її слабкі поштовхи.

— Ти робиш це, щоб познущатися? Щоб показати, яка я тепер нікчемна?

— Я роблю це, тому що так треба. Поверніться на бік, будь ласка.

Я терпіла все. Її капризи, її відмову їсти, її раптові спалахи гніву, коли вона кидала тарілку з кашею на підлогу. Мої руки постійно пахли антисептиком і милом. Кожного ранку я починала з того, що перевіряла її стан, змінювала засоби гігієни і протирала шкіру, щоб не було подразнень. Це була важка, виснажлива праця, яка не залишала місця для власних емоцій.

Одного разу, коли за вікном шмагав вітер і старі яблуні билися гілками об шибку, Руслана Петрівна заговорила інакше. Я якраз закінчувала прибирання і збиралася вимкнути світло.

— Олено, почекай, — її голос звучав тихо і зовсім не вороже.

— Щось болить? Потрібна вода?

— Ні. Скажи, чому ти досі тут? Матвій тікає на роботу при першій нагоді. Він не може на мене дивитися. А ти… ти бачиш мене у найгірші моменти.

— Бо так чинять люди. Ми ж сім’я, хіба ні?

Вона відвернулася до вікна, і я побачила, як по її щоці скотилася сльоза. Вона не вибачалася. Вона не казала, що була неправою всі ці роки. Але в тому, як вона дозволила мені поправити її ковдру, було більше визнання, ніж у будь-яких словах.

Дні минали, зливаючись у суцільне полотно з прання та готування дієтичних супів. Матвій ставав дедалі мовчазнішим. Він бачив, як я змінююся, як мої очі втомлено западають, а рухи стають механічними. Він відчував провину, але не знав, як її спокутувати.

— Ти стала для неї ближчою за мене, — сказав він якось за вечерею.

— Я просто поруч, Матвію. Їй зараз не потрібні твої спогади про те, якою вона була. Їй потрібна допомога тут і зараз.

— Я не можу бачити її такою. Це руйнує все, що я про неї знав.

— А ти думаєш, мені легко? Думаєш, я мріяла про таку роль у цій родині?

Ми почали сваритися частіше. Моя виснаженість виливалася в роздратування на його бездіяльність. Руслана Петрівна чула наші крики за стіною. Тепер вона стала мовчазним свідком того, як її неміч руйнує наш шлюб.

Одного разу вранці я зайшла до неї і побачила, що вона намагається сама встати з ліжка. Її ноги тремтіли, вона ледь не впала.

— Що ви робите? Вам не можна підніматися без мене!

— Я хочу сама, — вперто промовила вона. — Я не хочу бути тягарем.

— Ви не тягар. Ви людина, яка потребує підтримки.

Вона вхопилася за мою руку, і я відчула, наскільки вона схудла. Її пальці, колись прикрашені дорогими каблучками, тепер були вузлуватими і слабкими. Ми повільно пройшли кілька кроків по кімнаті. Це була наша маленька перемога, але вона далася дорогою ціною.

Проте з кожним днем ситуація ставала складнішою. Її стан не покращувався, а навпаки, почав погіршуватися. Вона ставала дедалі більш дезорієнтованою. Іноді вона кликала свою матір, якої не стало багато років тому. Іноді кричала на мене, називаючи іменами людей, яких я не знала.

Матвій все частіше затримувався на роботі. Я залишалася наодинці з жінкою, яка колись мене зневажала, а тепер повністю залежала від моєї милості. Я ловила себе на думці, що в ці моменти я відчуваю дивну суміш жалю та гіркоти. Я робила все ідеально: її ліжко було чистим, вона завжди була нагодована, від неї пахло свіжістю, а не хворобою. Але всередині мене щось вигорало.

— Ви мене чуєте? — запитала я її якось увечері, коли вона довго дивилася в одну точку.

— Я чую, як ти дихаєш, Олено. Ти дихаєш так, ніби несеш на собі весь світ.

— Це просто втома.

— Ні, це образа. Ти не можеш мені пробачити той весільний день.

Я завмерла. Вона пам’ятала. Пам’ятала, як привселюдно відмовилася підняти келих за наше щастя.

— Це вже не має значення, — відрізала я.

— Має. Бо зараз ти виграла. Ти довела, що ти краща за мене.

Ці слова були як холодний душ. Я ніколи не думала про це як про змагання. Я просто робила те, що вважала за потрібне. Але для неї навіть у такому стані все залишалося питанням гордості та влади.

Наступні кілька місяців стали справжнім випробуванням на міцність. Матвій почав говорити про те, щоб здати її до спеціального закладу. Він стверджував, що це буде краще для всіх, що ми не маємо життя через її стан.

— Ти ж сама бачиш, що ти виснажена, — переконував він мене. — Ми молоді, ми маємо жити, а не перетворюватися на доглядальниць.

— Ти хочеш її просто віддати в руки чужих людей? Після всього?

— Там їй нададуть професійну допомогу. А ми зможемо нарешті поїхати у відпустку, побути вдвох.

Я дивилася на нього і не впізнавала. Чоловік, якого я любила за його доброту, виявився слабким перед обличчям реальних труднощів. А жінка, яку я вважала своїм ворогом, стала мені зрозумілішою за власного чоловіка.

Руслана Петрівна, здавалося, відчула ці розмови. Вона перестала розмовляти взагалі. Вона лише стежила за мною очима, коли я заходила в кімнату. В цих очах був такий глибокий сум, що в мене стискалося все всередині.

Одного разу, коли я змінювала їй білизну, вона раптом перехопила мою руку. Її хватка була несподівано міцною.

— Не віддавай мене, — ледь чутно прошепотіла вона.

— Я не віддам, — пообіцяла я, хоча сама не була впевнена, чи витримаю ще хоч тиждень.

Конфлікт з Матвієм досяг апогею. Він поставив ультиматум: або ми шукаємо пансіонат, або він переїжджає на орендовану квартиру, бо більше не може виносити цю атмосферу. Він кричав, що я мучениця, яка насолоджується своєю роллю, і що я спеціально це роблю, щоб він почувався винним.

Я стояла посеред коридору, тримаючи в руках брудне простирадло, і слухала, як захлопуються двері за моїм чоловіком. В домі запала тиша, яку порушувало лише важке дихання Руслани Петрівни з сусідньої кімнати.

Я зайшла до неї. Вона лежала з відкритими очима.

— Він пішов? — запитала вона.

— Пішов.

— Через мене.

— Через себе.

Ми мовчали довгий час. Я сіла на край ліжка і почала розчісувати її сиве волосся. Воно було тонким і плуталося. Раніше вона завжди ходила до дорогого перукаря, а тепер я була її єдиним стилістом.

— Олено, ти знаєш, чому я тебе не любила? — раптом запитала вона.

— Бо я була недостатньо хорошою для вашого сина.

— Ні. Бо ти була занадто схожа на мене в молодості. Така ж вперта, така ж горда. Я боялася, що ти забереш у мене єдине, що в мене було — його любов. А виявилося, що його любов не варта того, щоб за неї так триматися.

Ці слова кололи. Вони руйнували ілюзії, які я будувала роками.

Через кілька днів Матвій повернувся. Він прийшов з квітами і вибаченнями, але в його очах я бачила те саме бажання втекти. Він не змінився, він просто намагався зберегти обличчя.

Руслана Петрівна стала поводитися інакше. Вона більше не чинила опору. Вона стала слухняною, як дитина. Але разом з цим вона ніби почала згасати. Її тіло відмовлялося функціонувати навіть з моєю допомогою. Гігієнічні процедури, які раніше займали двадцять хвилин, тепер тривали годину, бо вона майже не могла ворушитися.

Я продовжувала свою щоденну рутину. Я навчилася робити все професійно. Я знала, як правильно повернути її, щоб не пошкодити шкіру, як обробити пролежні, які все одно почали з’являтися, як нагодувати її так, щоб вона не похлинулася. Це була близькість, якої я ніколи не мала зі своєю власною матір’ю. Ми пізнали одна одну через запахи, через дотики до в’янучої шкіри, через спільні безсонні ночі.

Але повага, про яку я так мріяла раніше, тепер здавалася мені непотрібною. Я отримала її ціною своєї молодості, свого спокою і, можливо, свого шлюбу. Руслана Петрівна дивилася на мене з вдячністю, але ця вдячність була обтяжливою.

Одного вечора Матвій знову заговорив про переїзд. На цей раз він знайшов місце, де обіцяли ідеальний догляд.

— Це не клітка, Олено. Це як санаторій. Їй там буде краще. Там лікарі, там обладнання.

— Ти знову про це? — я відчула, як закипає лють.

— Подивися на себе! Ти стала тінню. Ти не посміхаєшся, ти тільки миєш, переодягаєш і годуєш. Це не життя.

— Це життя твоєї матері!

— Моя мати не хотіла б такого для нас. Вона була сильною жінкою. Вона б зненавиділа себе за те, що робить з тобою.

Я пішла в кімнату до Руслани Петрівни. Вона не спала. Вона все чула.

— Він правий, — сказала вона, коли я нахилилася, щоб поправити їй пелюшку.

— Про що ви?

— Нехай він мене відвезе. Ти зробила більше, ніж будь-хто міг очікувати.

— Ви цього хочете?

Вона закрила очі.

— Я хочу, щоб ти знову почала дихати.

Я стояла біля вікна і дивилася, як машина швидкої допомоги під’їжджає до нашого під’їзду. Матвій метушився навколо, збирав речі, підписував якісь папери. Руслана Петрівна лежала на ношах, загорнута в ковдру. Коли її проносили повз мене, вона на мить стиснула мою руку.

Ми залишилися в порожній квартирі. Запах хлорки та ліків почав поступово вивітрюватися, але на його місце прийшла порожнеча. Матвій намагався поводитися так, ніби нічого не сталося. Він купив квитки в кіно, пропонував піти в ресторан.

— Тепер ми нарешті вільні, — сказав він, обіймаючи мене за плечі.

Я здригнулася від його дотику. Слово вільні звучало як образа.

Ми відвідували її раз на тиждень. Заклад був дійсно непоганим: чисті коридори, ввічливий персонал. Але Руслана Петрівна більше не говорила зі мною. Вона дивилася крізь мене. Вона отримала те, що хотіла — її більше не обслуговувала невістка, яку вона колись зневажала. Її обслуговували люди, яким було на неї байдуже.

Повага, яку я заслужила, змінюючи їй підгузки, виявилася гіркою на смак. Я зрозуміла, що в цій історії немає переможців. Є лише люди, які зламалися під тиском обставин, і ті, хто вчасно відступив.

Наш шлюб так і не повернувся до норми. Щоразу, коли я дивилася на Матвія, я бачила чоловіка, який не зміг витримати випробування. А він бачив у мені жінку, яка знає його справжню ціну.

Чи варта була ця повага тих зусиль і втрачених нервів, якщо в результаті ми всі залишилися самотніми у своїх чистих і порожніх квартирах?

Як би ви вчинили на моєму місці: доглядали б до останнього чи обрали б власний спокій?