— Я один тягну весь цей віз, — бурчав Петро щовечора, хоча я була виснажена, доглядаючи за Данилком і домом. Його слова про постійну економію на моїх особистих потребах зрештою підштовхнули мене до радикального кроку.

Ірина схилилася над своїм синочком, дворічним Данилком, який мирно спав у ліжечку. Легенький вечірній промінь просочувався крізь фіранки, освітлюючи кімнату. Її серце переповнювала материнська ніжність, але останнім часом цю ніжність затьмарював нестерпний тиск, що наростав, як снігова куля.

Петро, її чоловік, повертався з роботи усе більш роздратованим. І хоча їхній сімейний бюджет не можна було назвати критичним, він щодня нагадував Ірині про її «затяжну відпустку».

— Іро, скільки можна! Данилко вже великий, йому два роки. Ти ж не прикута до нього, як раніше, — сказав він якось увечері, коли вони вечеряли. Його голос звучав холодно і відчужено.

Ірина відклала виделку. У горлі застряг клубок.

— Петре, але ж я завжди хотіла присвятити перші роки життю сина його розвитку. Хіба ми не домовлялися про це?

— Домовлялися, але не на такий термін, — відповів він, не дивлячись на неї. — Я один тягну весь цей віз. Постійно думаю про додаткові витрати, про майбутнє. А ти — вдома, як у санаторії.

— Це не санаторій, — її голос затремтів. — Я доглядаю за домом, готую, прибираю, займаюся з Данилком. Його розвиток вимагає багато уваги. Ми ж хочемо, щоб він був розумним і здоровим хлопчиком, правда?

— Інші жінки виходять на роботу раніше, і діти в них також здорові. Моя колега, Світлана, її доньці рік і чотири, а вона вже працює на повну ставку. Це називається відповідальність.

Ця розмова повторювалася майже щодня, як зламана платівка. Ірина відчувала себе винною, хоча розуміла, що робить усе можливе для своєї родини. Вона любила Данилка понад усе і вважала ці роки найважливішими для формування його особистості.

Одного разу до них завітала давня подруга Ірини, Оксана, яка сама виховувала доньку-підлітка, працюючи у двох місцях.

— Ти мусиш це змінити, Ірино, — порадила Оксана, попиваючи чай. — Ти втрачаєш себе. Тобі потрібна реалізація.

— Але я відчуваю себе реалізованою, як мама, — відповіла Ірина, притискаючи до себе сина.

— Це чудово, але жінка має бути фінансово незалежною, хоча б частково. Щоб мати можливість сказати: “Я сама заробила на цю сукню” або “Я оплатила нашій дитині додаткові заняття”. А не постійно просити.

Слова Оксани глибоко засіли в думках Ірини. Чи справді вона стала залежною? Чи втратила вона повагу чоловіка, перетворившись у його очах лише на домогосподарку?

Тиск посилювався. Петро почав економити на всьому, що стосувалося Ірини. Новий крем? Зачекай. Нова блузка? Навіщо, ти ж сидиш удома.

— Ми не можемо дозволити собі це зараз, Ірино, — казав він. — Усі гроші йдуть на рахунки та на Данилка.

Ірина розуміла, що він маніпулює нею. Вона ж не вимагала золота, лише дрібниці, щоб відчувати себе жінкою, а не лише обслуговуючим персоналом.

Зрештою, Ірина вирішила діяти. Вона знайшла можливість працювати віддалено. Спочатку це було лише кілька годин на день, поки Данилко спав або грався сам. Вона працювала копірайтером, писала тексти для інтернет-магазинів. Це була невелика, але її власна копійка.

Коли вона вперше отримала свій гонорар, вона з гордістю показала його Петрові.

— Це мої перші гроші, Петре. Я працювала над цим два тижні.

Петро кинув погляд на суму і скривився.

— Це все? Ти витратила свій час на такі копійки? Я за годину заробляю більше.

Ця реакція була для Ірини важкою. Вона очікувала похвали, підтримки, а отримала знецінення. Здавалося, він не хотів, щоб вона працювала, він хотів, щоб вона просто перестала бути тягарем і відчувала себе винною.

— Це початок, Петре. Я вчуся. І це мої гроші. Я хочу купити Данилкові те, що давно планувала.

— Гаразд, але якщо ти працюєш, то і вдома маєш усе встигати. Я ж не буду сидіти з Данилком, поки ти за комп’ютером.

Слова Петра чітко давали зрозуміти: він не збирався ділити сімейні обов’язки. Тепер Ірина мала працювати на роботі і вдома, але отримувати лише докори.

Життя Ірини перетворилося на суцільний біг. Вона прокидалася раніше, щоб встигнути попрацювати, поки дитина спить. Готувала, прибирала, гуляла з Данилком. Ввечері, коли Петро повертався, вона знову сідала за роботу, часто до глибокої ночі.

Її фізичне виснаження стало помітним. Зник блиск в очах, з’явилася постійна втома. Одного разу вранці вона не змогла підвестися з ліжка. Сильна мігрень прикувала її до подушки.

Петро, поспішаючи на роботу, заглянув до кімнати.

— Іро, що сталося? Мені треба йти, а ти лежиш!

— Мені дуже зле, Петре. Будь ласка, затримайся на годину, я не можу підвестися.

— Що значить не можу? Зберися. Ти ж учора вночі сиділа, писала щось. Ось і наслідки. Я не можу спізнюватися. Це моя кар’єра, це наші гроші.

Петро швидко зібрався і пішов, залишивши Ірину наодинці з Данилком, який, прокинувшись, почав плакати. Лежачи в ліжку, з важким серцем, Ірина зрозуміла, що вона в пастці. Її чоловік не бачив її, не бачив її потреб, він бачив лише функцію — домогосподарка або додаткове джерело доходу, яке не має права на втому.

Коли вона відчула себе трохи краще, вона взяла телефон і написала повідомлення Петрові.

— Ми маємо поговорити серйозно. Усе так не може тривати.

Увечері, коли Петро прийшов додому, він був налаштований агресивно.

— Що ти хотіла сказати? Я ледве встиг на важливу зустріч через тебе.

— Петре, ти зводиш мене з розуму своїми докорами. Я вийшла на роботу, як ти хотів, але тепер ти змушуєш мене працювати на двох роботах. Я не робот. Мені потрібен твій час і твоя підтримка. Данилко потребує обох батьків.

— Що ти пропонуєш? Щоб я взяв відпустку, щоб ти могла попрацювати? — він засміявся.

— Я пропоную, щоб ти брав участь. Щоб ти гуляв з сином, поки я працюю, або навпаки. Щоб ми були командою.

— Я заробляю гроші. Це моя участь. Ти сидиш удома. Я не розумію, у чому проблема.

— Проблема в тому, що ти не поважаєш мою працю. Материнство і домашня робота — це праця, Петре. І робота копірайтера — також.

Петро мовчав. Його обличчя виражало суміш здивування і обурення.

— Якщо ти так втомилася, то не працюй. Сиди вдома, але не дорікай мені за наші обмеження. Я втомився.

Ці слова стали для Ірини точкою неповернення. Вона зрозуміла, що її чоловік бачить лише себе і свої потреби. Її щастя і здоров’я були для нього порожнім звуком.

Тієї ночі Ірина вирішила, що настав час змінити своє життя. Вона не відмовиться від роботи, але й не дозволить себе використовувати. Вона повинна була навчитися захищати свої кордони.

Вранці вона підійшла до Петра.

— Я продовжую працювати, Петре, але я встановлюю правила. З цього дня ми ділимо обов’язки. Я працюю три години на день. У цей час ти займаєшся Данилком. Інакше я не зможу. Тобі доведеться знайти інше рішення, якщо це тебе не влаштовує.

Петро виглядав приголомшеним її рішучістю.

— Ти мені ставиш умови?

— Так, Петре. Я вибираю себе і здорову маму для нашого сина. Ти хочеш, щоб я працювала — я працюю, але ти береш на себе частину відповідальності. Це справедливо. Інакше ми просто змучені, злі люди.

Петро відповів не одразу. Він довго мовчав, дивлячись на чашку з кавою. Ірина чекала, знаючи, що це найважливіший момент у їхньому житті. Чи зрозуміє він, що вони — родина, чи він залишиться егоїстом?

А як вважаєте ви, шановні читачі? Чи є у жінки право вирішувати, коли саме їй повертатися до роботи, чи чоловік має право вимагати цього, навіть якщо родина не перебуває у критичній фінансовій ситуації? Напишіть свою думку в коментарях. Це дуже важливо для нас! І не забудьте поставити вподобайку, якщо історія знайшла відгук у вашому серці.