Я отримала пилосос на ювілей. Не квіти, не листівку, не абонемент у салон. Пилосос. Мені 52. Усе моє життя вмістилося в один побутовий прилад із функцією “турбо всмоктування”. Невістка з Вадимом просто сказали, що я “люблю порядок”. Але між “любити чистоту” й “отримати техніку, щоб краще прибирати” – прірва. І в тій прірві опинилась я, як жінка. Як мрійниця. Як хтось, кого бачать не лише в гумових рукавичках.
– Сюрприз! – Руслана розтягла губи в усмішці, яку у серіалі.
Я розпакувала коробку. Велика. Біла. Блискуча.
– Це… пилосос?
– Але ж не простий! З циклонною системою фільтрації! – гордо мовив мій син.
– Так, мам. Ми пам’ятаємо, як ти казала, що твій старий вже ледве тягне. То ми подумали…
– Ви подумали, що я зрадію новому двигуну на 1800 ват?
Руслана спіймала мій погляд і різко відвела очі.
– Не ображайся. Ми ж хотіли як краще.
– А я хотіла… – я замовкла. Бо що саме я хотіла?
Мабуть, щоб хтось згадав, що я колись мріяла побачити Прагу. Що я люблю ромашковий чай, а не лише каву “3 в 1”, бо швидко. Що я читаю вірші Ліни Костенко, коли всі лягають спати.
А не пилосошу. Постійно. Без вихідних.
– Ти перебільшуєш, – сказав Вадим, коли я того вечора зачинилася з ним на кухні. – Пилосос – це ж не образа.
– Це не образа. Це індикатор. Як ви мене бачите. Що я для вас. Жінка чи побутовий сервіс?
– Та ти ж сама казала, що той старий гудить, як літак…
– Я так, між іншим, казала. А не натякала на подарунок! – у мені закипало. – Коли в тебе боліла спина, я не подарувала тобі ортопедичний матрац!
Він мовчав. Пив воду. Уникнув погляду. Ну звісно.
Наступного ранку я зателефонувала Галі. Моя єдина подруга, яка досі не з’їхала з глузду від дачі.
– Уявляєш, пилосос! На ювілей! – я майже хрипіла.
– Та у мене ще краще, – засміялась вона. – Минулого року Петро подарував мені сертифікат у магазин сантехніки. Бо “вибереш собі новий змішувач, який хочеш”.
– Та вони що, змовились?
– Ні, просто чоловіки давно переплутали функціональне з емоційним. Вони думають, що ми – продовження дому. Як крісло. Як мікрохвильовка.
– А ми?
– А ми ще пам’ятаємо, що мріяли танцювати босоніж у Парижі. І що “комфортна температура пари” – то не єдине, що нам цікаво.
Я засміялась. Гірко, але щиро.
Увечері я підійшла до Руслани. Вона саме скролила щось у телефоні, лежачи на дивані. Мовчки простягла мені подушку, як щит.
– Можна я скажу? – спитала я.
– Якщо знову про пилосос…
– Не зовсім. Я просто хочу, щоб ти зрозуміла. Я – не проти чистоти. Я – за любов. За увагу. За пам’ять про мене не як про функцію. А як про людину. Жінку. Яка любить тюльпани, а не лише змінні фільтри.
Руслана опустила телефон.
– Мамо… ми з Вадимом просто… ми не знали, що тобі треба. Ти завжди така… самостійна.
– Бо інакше все розсиплеться. Але я втомилась бути клейом. Я теж хочу розслабитись. Відчути, що хтось тримає і мене.
– Привіт, мам, ти зайнята? – наступного тижня Вадим зайшов без стуку, але вже з тюльпанами. Жовтими. Моїми улюбленими.
– Ні. Я якраз пила ромашковий чай.
– Знаєш… Ми з Русланою записали тебе на майстер-клас з малювання. Пам’ятаєш, ти згадувала про це колись?
Я дивилась на нього. І думала: “Ось так виглядає спроба зрозуміти. Не завжди влучно, не одразу. Але з душею”.
– А пилосос хай стоїть. Раптом я таки полюблю його функцію “турбо”.
Цього року я сама купила собі подарунок. Рюкзак. Маленький. Для подорожей. І навушники. Бо я нарешті вирішила слухати себе. А не лише інших.
І, знаєте, я не зла. Не образилась. Просто змінилася. Трохи підросла. Навіть після 50.
Бо любов – це не “щоб було чисто”. Любов – це щоб було помітно. Щоб жінку в мені бачили. А не лиш обслугу з циклонною фільтрацією.
А ви, мої читачі, що скажете? Чи траплялося вам отримати “практичні подарунки”, після яких почувалися більше предметом, ніж людиною? Як ви даєте знати, що вам потрібно насправді?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений