Я переписав бізнес своєму синові Тарасу та дав йому 100 000 гривень готівкою. Замість того, щоб використати їх, він прогуляв гроші та повагу.

«Тату, ти не розумієш, — виправдовувався він. — Так нині будуються зв’язки. Клієнти хочуть бачити, що ми круті, що ми на їхньому рівні. Треба їх дивувати, водити по ресторанах, показувати, що ми не просто якісь там перевізники».

«Ти нікого не вразив, Тарасе. Ти всіх відштовхнув. І змарнував усе, що я тобі дав», — тихо відповів я.

Ще кілька років тому я мав усе: успішну транспортну компанію, дім у передмісті Києва, повагу партнерів і відчуття, що я чогось досяг. Я вибудував це сам. Після десятиліть важкої праці я вирішив, що настав час передати справу синові. Я думав, що він готовий.

Окрім компанії, я дав йому 100 000 гривень, щоб він міг «стартувати». Я сказав, що нічого не очікую взамін, лише одного: пам’ятати, кому він завдячує. Я вірив, що Тарас з гордістю продовжить мою справу. Але в нього були інші плани. І він усе зруйнував.

Моя історія почалася з одного старого «ГАЗона» та мрії вирватися з бідності. Я починав у 90-х, коли в Україні було важко, а в кишенях — порожньо. Я возив усе, що можна: від картоплі до будматеріалів. Іноді спав у машині, щоб встигнути на ранкову доставку. З часом я купив ще один фургон, потім найняв водія. Крок за кроком я створив компанію «Шлях» — невелику, але надійну. Клієнти знали: якщо я пообіцяв, то зроблю. Я платив людям добре, і вони залишалися зі мною.

Коли народився Тарас, я пообіцяв собі, що дам йому краще життя. Його мати, моя покійна дружина Олена, завжди казала: «Василю, не забувай про нього заради роботи». Я намагався балансувати. Тарас ріс розумним, але трохи розпещеним. У 18 він отримав права, і я взяв його до компанії — починав, як і я, з низів.

«Тату, серйозно, мені треба возити ці ящики?» — бурчав він, коли я давав йому перші завдання.

«Так, синку. Якщо не знаєш, як працює дорога, не знатимеш, як керувати компанією», — відповів я.

Він слухався, хоч і неохоче. Я вчив його всьому: від перевірки шин до переговорів із клієнтами. У 30 я вирішив, що час відійти від справ. Компанія була моїм життям, але я не хотів працювати до останнього подиху. Я переписав «Шлях» на Тараса й додав 100 000 гривень. Це був мій жест довіри. Я думав, що він виведе компанію на новий рівень. Але я помилився.

У день, коли ми підписували документи в нотаріуса, я відчував змішані почуття. З одного боку, радість, що передаю справу в руки сина, з іншого — тривогу. Тарас обійняв мене, широко посміхаючись.

«Тату, я не підведу», — сказав він.

«Я тобі вірю», — відповів я.

Вдома ми з Інною, його дружиною, випили чашку чаю за новий етап. Інна, мила дівчина з Полтави, завжди підтримувала Тараса. Вона називала мене «Василь Іванович» і завжди трималася з повагою. Я бачив, як вона старається, як піклується про їхній дім. Того вечора я був певен, що все буде добре.

Перший місяць Тарас справді намагався. Він приходив в офіс на Подолі, спілкувався з клієнтами, навіть запропонував оновити сайт компанії. «Треба йти в ногу з часом, тату», — казав він. Я не розумів усіх цих «цифрових стратегій», але довіряв йому. Він найняв дизайнера для нового логотипа, записав кілька відео для Instagram. Я подумав: «Молодець, у нього є бачення». Але скоро я помітив, що щось іде не так.

Спочатку це були дрібниці. Водії скаржилися, що Тарас не дає чітких графіків. Один із наших постійних клієнтів, мережа супермаркетів, раптово розірвала контракт. Я зателефонував Тарасу.

«Що сталося з замовленням від «Сільпо»?» — запитав я.

«Та вони забагато вимагали, тату. Є кращі клієнти», — відмахнувся він.

«Тарасе, вони платили вчасно сім років», — нагадав я.

«Часи змінюються. Треба шукати нові можливості», — відрізав він.

Я відчув холод, але промовчав. Може, він правий? Може, я просто не розумію сучасного бізнесу? Але тривога не відпускала.

Тарас почав рідше з’являтися в офісі. Інна якось зателефонувала мені, стурбована: «Василь Іванович, Тарас повертається додому пізно, весь час на якихось зустрічах. Каже, що це для бізнесу, але я хвилююся». Я заспокоїв її, але сам почав перевіряти.

Одного дня я побачив його Instagram. Фото з ресторанів, дорогі коктейлі, вечірки в центрі Києва. Я зайшов в офіс без попередження. Там було порожньо. Секретарка Оля сказала, що Тарас не з’являвся три дні. На столі лежали неоплачені рахунки, а в пошті — скарги від клієнтів. Я стояв, як у тумані, не вірячи своїм очам.

Коли Тарас нарешті з’явився, у джинсах і з новим годинником на руці, я не стримався.

«Де гроші, які я тобі дав?» — запитав я прямо.

Він зам’явся. Сказав, що вклав їх у «маркетинг». Потім зізнався, що частина пішла на «представницькі витрати».

«Які витрати, Тарасе? Ти купував каву в клубах, щоб справити враження на якихось ділків?» — я ледве стримував гнів.

«Тату, так працюють зв’язки! Клієнти хочуть бачити, що ми на рівні!» — вигукнув він.

«Ти нікого не переконав. Ти втратив усе», — сказав я, і голос мій тремтів.

Минуло кілька місяців. Компанія була на межі краху. Клієнти йшли до конкурентів, водії звільнялися. Я намагався врятувати «Шлях», але борги росли. Банк заблокував наш рахунок. Я продав два автобуси, щоб виплатити зарплати. Офіс на Подолі довелося закрити.

Інна приходила до мене, очі повні сліз. «Василь Іванович, я не знала, що все так погано. Тарас казав, що все під контролем». Я не звинувачував її. Вона намагалася врятувати їхній шлюб, але Тарас віддалився. Він переїхав до друга, почав жити «на широку ногу», хоча я не розумів, звідки в нього гроші.

Останній раз я бачив його на Хрещатику. Він вийшов із дорогого кафе, сміявся з якоюсь компанією. Наші погляди зустрілися. Він кивнув, ніби я був випадковим знайомим. Я відвів очі й пішов далі.

Тепер я працюю консультантом для старого друга, який має логістичну фірму. Поволі повертаю собі повагу до себе. Але ключ від старого офісу досі ношу в кишені. Може, це нагадування. Може, надія, що колись я почну все спочатку.

Тарас не телефонує. Від Інни я знаю, що він «шукає себе» в новому проєкті. Я не вірю, що він зміниться. Але десь глибоко в душі сподіваюся, що він зрозуміє, що я йому дав. Не гроші, не компанію — довіру.

Я досі люблю свого сина. Але любов буває різною. Іноді вона — це тиша. Іноді — це чекати, коли він сам прийде виправляти помилки.

А ви б пробачили синові таку зраду? Чи довіра — це те, що можна повернути?