Я після того посту невістки у фейсбуці не витримала і побігла до неї, хоч їх квартира в 20 хвилин ходьби від мене.

– Ірино, а тобі не соромно таке в інтернет викладати? Як, ти вже два роки з моїм сином живеш під одним дахом, і вперше йому борщ зварила? І ти тим тішишся? Та це плакати потрібно, – наголосила я невістці, а вона тільки очі закотила.

Я, стара школа, виросла ще в ті часи, коли жінка знала своє місце — дім, діти, затишок. І ні, я не про те, щоб наплювати на себе. Але ж треба мати совість! Як це – не варити, не прибирати, не прасувати чоловікові сорочки, бо “вона теж працює”? Та хто ж не працював?

Я теж усе життя на ногах — і в колгоспі, і на заводі, і ще город свій тягнула. А мій неборак чоловік – мир йому – приходив додому, сідав, і вже знав: борщ на плиті, сорочка на тремпелі, діти помиті. Бо це моя зона відповідальності була. І я пишалася тим, що в хаті порядок, а чоловік не бігає з віником по кутках, бо жінка втомилася.

А тут – сучасна пані! Вона, бачте, втомлюється. Робота її виснажує. А те, що мій син після тієї ж роботи ще й у магазин біжить, і пральну машинку сам запускає – це нічого. Це ж “партнерство”.

Я коли побачила той її допис – “сьогодні вперше зварила борщ для чоловіка – оцінила себе на 10 з 10” – у мене чай з рота пішов! 10 з 10?! Та я щодня ті борщі варила й не вважала це за подвиг.

Коли я до них прийшла, Ірина навіть не здивувалась. Посміхнулась якось зверхньо і каже:

– Тетяно Іванівно, ви занадто емоційно реагуєте. Це просто пост.

– Просто пост? – я аж заголосила. – Ти наплювала на мого сина. Показати на весь інтернет, що йому, дорослому чоловіку, борщ варять, як дитині на день народження.

Вона знову закотила очі й пішла на кухню. Я за нею. І що я бачу? Немита плита, на підлозі розсипаний цукор, кіт із миски їсть щось червоне — певно, той “легендарний борщ”.

– І як тобі не соромно, Ірино? – питаю вже тихіше, бо сили сваритись не було. – Я вам штори прала, шила, килим позичила на перший час. А ти навіть не можеш підлогу протерти?

– А ви питаєте себе, скільки разів ми вас кликали в гості, а ви приходили з ревізією? – раптом каже вона. – Мені неприємно, коли я готую, а ви стоїте позаду й шукаєте, що не так.

– Бо воно все не так! – в мене знову прорвалося. – Коли я бачу, що мій син худне, а на обід бере з собою каву і яблуко, бо ти не приготувала – я мушу сказати! Я не сліпа.

Вона нічого не відповіла. Сіла на стілець, подивилася на мене втомлено і промовила:

– Я не служниця. І Віталій – дорослий. Він сам вирішує, коли йому їсти, що йому їсти. Ми домовляємось. А вам здається, що все має бути так, як було в вас. Але ми – не ви.

Знаєте, що мене найбільше болить? Що мій син усе це терпить. Він каже, що Іра його підтримує, що вони разом пережили важкі часи, коли в нього були проблеми з роботою. Каже, що вона добра, що у них усе по-чесному.

Але я бачу інше. Я бачу, як він втомлений приходить і ще їсти собі гріє. Як він прибирає, коли Іра з подругою в салоні. Як він каже мені – мамо, не лізь, ми все вирішуємо по-своєму. А мені здається, що він просто звик.

Я не проти сучасності. Я проти ліні. Я проти того, щоб “партнерство” було зручним лише для одного. Бо Іра хоче рівності, але ж чомусь рівність у неї починається з того, що Віталій має робити все. А вона – відпочивати. Бо “має право”.

Я коли виходила, ще раз повернулась і сказала:

– Подумай, Ірино. Мій син — чоловік. Йому не треба борщу раз у два роки. Йому треба, щоб вдома була хата, а не гуртожиток.

А вона лиш махнула рукою. І якось мені стало гірко. Наче не сварка була, а розрив. Якби не син — я б туди більше й не пішла. Але серце ж не камінь.

Знаєте, інколи мені здається, що я вже не встигаю за цим світом. Що те, що для мене — догляд і турбота — для них уже обмеження свободи. Що борщ — це вже не символ дому, а “зобов’язання, яке нав’язали патріархальні уявлення”.

Може, я й справді перебільшую. Але хіба можна не боліти серцем, коли бачиш, як твого сина в хаті не чекає ні тепло, ні турбота?

Іноді думаю — а може, хай би я мовчала? Хай би сама собі виставляла ті пости з оцінками “10 з 10”, і сама ж у них вірила. Але ж серце не мовчить, коли бачиш, що щось не так. Не по-людськи. Не по-родинному.

А тепер, коли пройшло кілька днів, я сиджу й думаю: може, я помиляюся? Може, це я не тямлю, як зараз живуть? Може, це мій син щасливий у тому “новому світі”, а я — та, хто в ньому зайва?

То от скажіть мені, добрі люди:

Де та межа між материнською турботою і втручанням? І хто ж правий у цьому побутовому протистоянні – я, яка прагне добра синові, чи вона, яка живе по-іншому?

Автор – Карамелька

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений