…Кажуть, Олександр Македонський наказував просочувати дерев’яні палі мостів оливковою олією, щоб їх не роз’їдала цвіль. Думка прийшла на п’ятій годині відмивання тітчиної ванни від бурих, чорних і сірих плям. І не шкода ухнути цілу цистерну дорогого масла, якби стіни були дерев’яними…
– Он там, в кутку! Краще, краще відтирати! – роздає команди тітка. – Ех, ну що ж ти безрука така! Дав же Бог племінницю! Це тебе Зінаїда так навчила?
Зінаїда – моя мама. А Алевтина – її молодша сестра, нестерпно вредна. У тітки Алі, за її особистим визначенням, «невдале особисте життя і обставини», тому її прийнято розуміти, жаліти і терпіти. Як я зараз.
Тітка Аля – живий спадок, який дістався від мами. Як діти, що вже виросли, покидаючи рідну домівку, залишають цуценя батькам, так і тітка Аля – мій неспокійний, невгамовний спадок. Воно теж скиглить, кусається, докучає в силу характеру «не доведи Господь» і від туги за господарем, який її залишив.
– А Зінаїда мене не привітала з новорічними святами, – нашіптує тітка.
– Ну, тітко Алю, ти її теж не привітала, – я говорю спокійно, але віддираю плісняву пляму з посиленим завзяттям. Вона розбита справедливістю контраргументу, тому звертає в інше русло:
– А які кафли ми будемо класти? Я хочу в квіточку.
– Хочеш в квіточку, буде в квіточку, – дивуюся, як під моїм напором стіна не дає тріщину. Матінко, коли тітка забуде дурне слово «кафли»? Є ж нормальне людське «кахель» чи “плитка”.
***
Мама сміялася, коли мова заходила про тітоньку, а я дивувалася її терпінню.
– Доню, за що ти так Алю не любиш? Вона ж хороша, тільки треба це побачити…
Побачити в тітці Альо хороше не вдавалося не тільки мені: батько йшов з дому, щойно та являлася в гості.
– Зіна, чашка у тебе хороша. Мені б чашку таку… – тітка дуже довго крутила в руках річ з білого фарфору. Я завмирала: невже мама віддасть? Адже це подарунок, учні їй на випускний дарували!
– Подобається, Алечко?! Так бери на здоров’я, прямо з блюдцем забирай! – спритні, щедрі материнські руки вже пакували чайну пару в сірий папір, а я беззвучно вила.
Тітка брала чергову мзду і поспішно збиралася додому. Більше одного предмета за візит не брала, дотримувалася особистого «кодексу честі». А гостювати «безоплатно» їй було нецікаво: який сенс зиркати на всі боки, якщо більше нічого не перепаде? Як тільки за нею зачинялися двері, на порозі виникав похмурий батько:
– Ну, що на цей раз?
Я доповідала: «Чашка». Або ваза. Або рулон шпалер, що залишився після ремонту в передпокої. Ніяк не збагну, навіщо він тітці знадобився, але буквально виклянчила.
Батько робився похмурим, палив на кухні, намагався напоумити маму:
– Зіно, ну скільки можна, вона павучиха ненаситна, мені не шкода, але вона ж твоєю добротою користується…
– Тю, Петре, та хай бере! Ми не збідніємо, а їй все радість. Сам подумай, Алечці діток Бог не дав, чоловіка немає – не життя, а туга. А так хоч вазі або чашечці порадіє.
– Ага, рівно тиждень, – бурчав батько, – у вихідні знову прийде за оброком. Жодного разу не пропустила!
Одного разу, правда, все-таки пропустила: мама лежала з застудою, і тітка не стала ризикувати своїм дорогоцінним здоров’ям.
***
– Ну, як ти там, – воркує телефонна трубка, – Аля з тебе тягне?
Я закриваю двері, залишаю цвілеві розводиі відводжу душу в розмові з іншою родичкою. Двоюрідна сестра мами, тітка Маша – щастя, золото, а не тітка. Велика, білошкіра, вміє і любити захлинаючись, і ненавидіти до пекельного вогню. Прийдеш до неї в гості – і вже через півгодини ризикуєш: або залюбить в міцних обіймах, або закормить до відвалу. Тітку Алю вона відверто не любить, при зустрічі спуску не дає. Алевтина її побоюється, але страх капітулює, якщо душа бажає свята.
– А, Машенько, здрастуй, – медово тече вітання, якщо ворогуючі сторону зходяться на загальносімейниму торжестві.
– І тобі, Алевтино, не хворіти, – набирає обертів тітка Маша.
– Ти, Машенька, ніяк погладшала? Роздобрішала як! – Алевтина лупить по вразливому, хоча прекрасно знає, що тітку Машу не від хорошого життя вшир розносить, а від хронічної недуги.
– Ну, Алю, ти знову за своє. Прямо програма «Мінімум»: хоч одну гидоту, але сказати треба! Так, погладшала, моя справа! Харчуюся добре, сама заробляю на шматок хліба, ні у кого не клянчу!
Далі тіток краще розводити в різні кутки, тому спритні племінники відтісняють тітку Машу: її всі люблять, і вона любить всіх. Алевтина залишається за столом, але не засмучується, дегустує частування і скупо хвалить господиню…
Саме ненаглядная тітка Маша одного разу розповіла історію, після якої мамина добродушність стала ще незрозумілішою.
***
– Мамка твоя завжди була хороша, а по молодості – у-у, що ти! Всім хлопцям в окрузі життя не давала. Співуча, всела, коса до пояса, очиська сині. Хлопці за нею табуном, а вона нікого всерйоз не приймала, з усіма рівна, привітна. Один був дюже наполегливий, Андрійко. Зіна і зовсім його за залицяльника не рахувала: молодше рочків десь на три і зростом низенький. Ображати його не хотіла, зайвий раз намагалася на очі не потрапляти: навіщо хлопцеві душу ятрити…
Тітка Маша зітхнула, похитала головою, засуджуючи безтілесних привидів минулого, і знову заворкотали:
– А до того часу і Алька підросла. Завидюща була з малечку! Бачила, що Андрійко годинами біля будинку простоював, Зіну чекаючи, закохався по вуха. Може, сам по собі він їй і не потрібен був, так спокою не давало, що в Зіну закоханий. А їй до сестриного добра завжди справа була…
В армію його забрали, так Алька листи йому кожен день писала. Рядок про себе, мовляв, «я вся з себе царівна Лебідь», і п’ять – про Зіну наклепу. Мовляв, забула дівочу честь, ходить під ручку сьогодні з одним, завтра з іншим…
Кажеш, звідки знаю? Так Андрійко і хлопцям писав, питав про Зіну. Ті відповідали як є: «На танці ходить, скромна»… Повернувся Андрійко і вирішив твою мамку сватати, все чекав, коли з навчання повернеться. Тут Алька його і підстерегла… Не надто вона про честь дбала, сказала, що дитинка скоро буде, прикрити гріх треба…
Тітка Маша замовкла, насупилася, засуджуючи юну і прозору, видиму тільки їй, Альку.
– Так у неї ж немає дітей, – сторопівши, брязнула я.
– Ото ж бо й воно, що немає, – недобре посміхнулася тітка Маша, – але у них з Андрієм сталося те, від чого бувають дітки. Ось Алька і підштовхнула Андрія, сказала, що при надії. А він запив на тиждень, ходив чорніше ночі… Мамка твоя навчання закінчила, приїхала якраз на весілля. Вона і не знала, що Андрійко свататися до неї хотів, зраділа за Альку…
Справили-відгуляли, жити стали, а молодий чоловік на дружину не дивиться. Чекає, коли живіт на ніс полізе, а все ніяк!.. Тут-то Альчин обман і розкрився, Андрій її розлучатися тягне, а вона на всю округу виє, Зіну згадує недобрим словом.
Мамка твоя як зрозуміла, що ненароком щастя сестри порушила, сіла з Андрієм розмовляти. Мовляв, вона тебе любить, живи з нею, дітки підуть, а у мене доля інша, поїду, щоб вам на очі не потрапляти… Сподівалася, що одумається він, а вийшло он як: зібрав в той же день валізу і поїхав, хто знає куди. Писав їй потім, кликав до себе на Західну, а вона за Альку душею зайшлася. Каже, поки сестру заміж не віддам, сама не піду, вина на мені. Адже і не пішла, уперта ж! Слава Богу, Петро їй зустрівся, терпіти не став, в мішок – і розписуватися, пізненько тебе народили, в 30 рочків…
– Я тебе теж цілую, в суботу забіжу, – прощаюся з тіткою Машею і повертаюся до бурих розводів…
***
«…Є люди як цвіль, – мізантропічнО міркую я, відмиваючи тітчину ванну. – Вони поглинуть все на своєму шляху, все і всіх. А якщо на чомусь не можна розжитися і пустити коріння, вони стороною обійдуть і далі собі підуть…»
– А Зіна де? – насупилась тітка Аля.
– У санаторії, здоров’я поправляє, – видаю «заготовку».
– Ти їй передай, що якщо і з днем народження не привітає, нехай проводжати мене в останню путь не приходить!
Мені відчайдушно хочеться схопити за плечі скаржницю і струснути. Вбога людинка! Так подобається жити у невідпущен6ій образі, плекати провину, пожинати плоди у вигляді чашок, шпалер, чужих кавалерів, що навіть власні проводи в інший світ ладна перетворити в помсту! Ех, мамочко моя рідна, мамо-матусю…
– Лікар приходив? – питаю з порога, ледь зайшовши в будинок.
– Був, був, – шелестить тато. – Сказав – стабільно, але поліпшень немає.
По коридору віддаляється згорблена татова спина. Йому важко дається усвідомлення, що на цей раз з мішком і РАЦСом не вийде, хвороба – серйозна суперниця.
Мама, прозора, немов постаріла, лежить на високих подушках, на тумбочці гора ліків, навіть піпетку прилаштувати нікуди.
– Ну, що тут у нас? Тиск давно міряла? – бадьоро я.
– Доню, як Алечка? – запитує мама і чомусь світиться ясним, теплим світлом.
– Нормально твоя Аля, відлетіти на той світ всім на зло загрожує.
– Ну, хай не придумує вперед мене, я ж старша… Донечко, коли все станеться, ти їй не говори, скажи, лікуюся я… – мама каже в спину, в мою теж зігнуту від її слів спину.
– Чому? – відавлюю крізь сльози.
– Ну, щоб за мною не ув’язалася, ти ж знаєш її. Хоч туди від неї втечу, – дрібно сміється мама.
Я плачу. Вона і зараз, на межі, жаліє ту, яка жодного разу не пожаліла її. У цій любові, яка всім нам здається слабкістю, мама сильна, вона непереможна.
– Важку я тобі спадщину залишила, але ти не нарікай, не гнівайся на Алю. Вона і так вжепокарана…
Завтра я поїду вибирати «кафли» в квіточку.
Автор: Наталя Гребньова
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
